Венера в хутрі

– Але ж змилосердiться, пане! Милостивий пане! Що ж менi з вами робити? – i врештi робила зi мною, що лиш iй заманеться.

Якийсь час ми обое мовчали…

Селяни та дяк тим часом уже пiшли з шинку. Єврей оперезався молитовним паском i так заснув. Вiн тихенько посвистував увi снi носом i покивував у такт головою.

Його жiнка сидiла бiля шинквасу. Голову опустила на руки, прикусила маленькi пальцi, соннi очi напiвзаплющилися, але погляд ii прикипiв до чужинця.

Мiй спiврозмовник вiдклав люльку набiк.

– …Розповiсти вам про скандал iз дружиною?.. Ви дозволите менi?.. Моя дружина тодi саме захворiла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кiмнатою, мовила «на добранiч». Я пiдвiвся, але за нею уже й слiд простиг, тiльки дверi луснули. Знову нiчого мiж нами…

На той час я судився з панством Основ’янами. Перш нiж починати тяжбу та запрягати адвокатiв, я подумав собi: запряжи-но лiпше спершу коней i поiдь туди сам.

Кого ж я там знаходжу? Розлучену жiнку, яка живе у своему маетку i зневажае увесь свiт, така собi модерна фiлософиня.

Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з мiсця, i очi в неi горiли, мов два свiтлячки.

Звичайно, я програв процес, зате здобув ii серце, ii цiлунки, ii ложе.

Я все ще любив свою дружину.

Часто я лежав в обiймах iншоi, заплющував очi i уявляв собi ii довге волосся, ii пристраснi, гарячi, сухi уста.

Моя дружина теж гарячкувала вiд ненавистi й любовi до мене. Їi серце, як ота квiтка, що росте в затiнку, бубнявiло нестримною нiжнiстю. Вона зраджувала себе саме тим, що волiла б приховати.

Якось вона поклала менi на стiл листа, якого принiс козачок моеi коханки, i зареготала. Але смiх ii раптом урвався; це було майже гидко.

Я вiдвернувся вiд неi з надмiру любовi, вона кипiла жадобою помсти за пристрасну й зневажену любов.

Ходила вона тепер ривкою ходою, скрикувала увi снi, лупцювала челядь, дiтей.

А потiм враз змiнилася. Стала спокiйною, врiвноваженою. Затримувала на менi свiй погляд якось дивно, вдоволено, i все ж наче болем був пронизаний ii гордий смiх.

Прийшов мiй лiсничий.

– Пан не ходить бiльше до лiсу. А я знаю лисячий сховок на болотi. І знаю, де водяться чудовi бекаси.

Я страшенно любив полювати на бекасiв.

– Та й вона… чекае вас бiля каменя. Зробiть ласку бiднiй жiнцi.