Венера в хутрі

Я беру рушницю, але доходжу до останнього сiльського паркана, як мене раптом охоплюе незрозумiлий страх, я кидаю свого лiсничого й мало не бiжу назад, додому.

Менi соромно – я ступаю навшпиньки i чую…

Мiй спiврозмовник раз по раз вiдгортав iз чола волосся.

– …Ох, цього не розкажеш. Смикаю дверi, а моя дружина лежить…

– Даруйте, що потурбував, – кажу й зачиняю дверi. Що ж я роблю?

Так воно вже в нас ведеться. Нiмець поводиться з жiнкою, як iз рабинею, а ми ведемо з нею бесiди на рiвних, як монарх iз монархом.

Ми ж не думаемо: «Роби все, що тобi заманеться. Але попри те жiнка мае бути задоволена». У нас чоловiк не мае жодних привiлеiв, у подружжi обое на рiвних правах.

Якщо вже ти дозволяеш собi взяти будь-яку шинкову лярву за щiчку. То терпи, коли жiнка приймае упадання iнших. Лежиш в обiймах чужоi дружини, мовчи, коли й твоя жiнка обiймае iншого.

Тож чи мав я право?

Нi, не мав.

Отож я поступився i мiряв кроками кiмнату перед дверима жiнчиноi спальнi.

Я нiчого не вiдчував, усе в менi завмерло, змовкло, стихло.

Я тiльки повторював собi без кiнця: «А хiба ти не робив те саме? Не маеш права! Не маеш права!»

Ось вiн виходить.

Я кажу:

– Вибач, друже, я не хотiв вам перешкоджати, але хiба ти не знаеш, що це мiй дiм?

Вiн увесь тремтiв, i голос його тремтiв.

– Роби зi мною що хочеш! – мовив вiн.

– Що ж менi з тобою робити? Чи е в тебе поняття честi? Слiд би нам повправлятися в стрiльбi…

Я ще присвiтив йому на сходах. Потiм поiхав до Леона Бодошкана, вiн мав бути менi за секунданта.

Чоловiк похмуро усмiхнувся.

– Глупство це, власне кажучи, – мовив Леон. – Але до завтрашнього ранку все мае бути в порядку. Зроби менi ласку, прочитай за нiч оцi листочки.

І вiн подав менi оцi папери, бачите. Вiдтодi я завжди ношу iх iз собою.

Дивовижний чоловiк!

Я прочитав iх.

Нащо, властиво?

Я кинув виклик коханцевi своеi жiнки, але це ще зовсiм нiчого не означало.

Я був несправедливий, я знав це, але ж честь… та й ви самi знаете.

Проте це все нiчого не важило. Я знав, що вiн у мене не поцiлить. З вiддалi десяти крокiв не вмiв вiдрiзнити копицю сiна вiд шпака, а я… Я стрiляю добре.

Я мiг би помститися. Я мiг би його вбити. Нiхто б i слова не сказав, але я не чув за собою такого права. І… промахнувся. Бо я, як уже мовилося, мав за собою таку саму провину, як вiн чи моя дружина.

Пiсля того я подумував розлучитися з дружиною. Але ж дiти! Отож-бо й воно. Вони скували нас докупи навiки.