Венера в хутрі

І несло нас бурею, як проклятих у Дантовому пеклi.

Певно, вже й вам десь спадало на думку, як це природа злучае нас коханням. Дозвольте менi, може… ах! Що ж я хотiв сказати? Ага… З правiкiв чоловiк i жiнка створенi ворогами. Сподiваюся, ви не зрозумiете моi слова хибно. Природа прагне подовжити рiд людський. Чого ж iй ще прагнути? Ми ж марнославнi та легковiрнi, уроiли собi, начебто вона дбае про наше щастя.

Аякже… Дуля з маком! Щойно з’являеться на свiт дитя, i кiнець щастю, кiнець коханню. Чоловiк i жiнка опиняються у становищi гендлярiв-невдах, яким не вдався торг, обидвое розчарованi, бо ж одному не вдалося обвести суперника довкола пальця.

А iм усе ще здаеться, що рiч тут тiльки у iхньому везiннi. І ось вони починають тодi трактувати одне одного як найлютiших ворогiв, замiсть того, щоб оскаржувати природу за те, що вона крiм кохання плотського, такого минущого, дала iм ще й iнше почуття, якому у вiках не буде переводу: любов до дiтей.

Отож ми не розлучилися.

Вiн бiльше не переступав порогу мого дому, але вони бачилися у ii подруги.

Є ж такi добрi душi на свiтi! А я знову став полювати на своiх бекасiв.

Тепер я почав дивитися на жiнок, як на дичину, полювання на яку важке, але варте докладених зусиль.

Знаете, як полюють на бекасiв? Нi?! Треба знати, як вiн летить. Бекас злiтае, робить три ривки догори, як блукливий вогник. Шуг, шуг! А тодi летить уперед. Оце i е той момент. Я просто вичiкую мить, i вiн – мiй!

Отак i з жiнками.

Пiдеш на пролом – нiчого не вийде, а знайдеш певний пiдхiд, кожну можна здобути…

Удома був мир.

Дiти гасали по дому, i, знаете, я iх тепер любив, бо iх любила моя дружина. Часто я думаю, що це в них, саме тодi, вiдродилася наша любов. Ось вона бiгае, смiеться, i дивно ставало менi на душi.

А потiм на мене знову найшло, наче потьмарення. Я вимагав, щоб дiти любили мене бiльше, нiж матiр, щоб вони любили тiльки мене.

Я сiдав iз ними бiля камiна, гуцав iх на колiнах, розповiдав iм казки, спiвав пiсеньки, як спiвають селяни, переповiдав iм мисливськi побрехеньки.

І це справдi було незвичайно. І ось саме тодi… розумiете… народилася ще одна дитина, дитина того чужого чоловiка. Дiвчинка. Ви не повiрите, як вона була схожа на мою дружину, викапана мати.

Звичайно, кажуть, що доньки схожi на батька, а сини – на матiр. У мене такого не було. Один син схожий на дiда, другого я взагалi не знаю, до кого притулити: його моя дружина вичитала, певно, з якогось роману.