Венера в хутрі

Жоден iз моiх синiв не успадкував вiд матерi, тiльки це чуже дитя, дiвчинка.

У цей час дружина думала тiльки про себе та про свою помсту… А дитя полюбило мене, хоча й знало, що нелюбе менi.

Коли я щось розповiдав, воно тихенько просилося послухати, сiдало на стiльчику в темному кутку, завмирало, i тiльки оченята звiдти поблискували.

Я часто гримав на дiвчинку, аж вона трусилася. Коли я йшов геть iз дому, вона ставала десь осторонь i дивилася менi услiд. Коли я повертався, вона першою вибiгала менi назустрiч, i тут же сама лякалася свого вчинку.

Якось синок сказав: «Ведмiдь ще колись роздере тата». Вона зiрвалася на ноги, а очi повнi слiз. Менi тодi здалося, наче це моя дружина боязко тулиться до мене, благае вибачення й плаче.

Одного разу я сказав до дитини: «Ну, ходи до мене». Вона густо зашарiлася i втекла геть. Помалу ми стали нерозлучними друзями.

Жоден iз моiх хлопцiв не успадкував нiчого мого.

– Хотiв би пострiляти лисиць?

– Так, – вiдповiдав хлопчисько. – Лиш би воно так не бахкало.

– І ось вiн посунув на мене. Як ти гадаеш, що я зробив? А хлопець на те:

– Утiк.

Дiвча ж тiльки розсмiялося.

Часто вона брала вовчу шкуру й лякала обох братiв, а тi ховалися за материну спiдницю.

– Хiба ви не впiзнали сестричку?

– Мамо, – казали вони, – вона ж зовсiм як вовк, i очi в неi горять, i вие вона, як вовк.

Коли мене не було вдома, мала в тривозi вешталася по будинку.

– Тiльки б тато не впав!

– Як же вiн упаде?

– О! Я знаю цих коней, отих гнiдих, вони ж дикi звiрi… А якщо раптом ведмiдь…

– Тато стрiляе просто йому в бiлу латку на грудях, – зi знанням справи каже мiй синок.

– А якщо не влучить?

– Вiн завжди влучае.

Коли дiвчинка пiдросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти ii iз собою. Врештi я взяв ii.

У мене була маленька рушниця, – дружина колись ходила з нею на полювання, – купив iй ягдташ i взяв iз собою.

Але ж мужностi було у цiеi дiвчинки, хоробростi, як у чоловiка.

Коли ми пробиралися хащами, кажу iй: «А якщо з нами трапиться щось лихе?» Вона ж тiльки смiеться. «Я ж поруч iз тобою!» Вона боялася тiльки за мене. Коли вона залишалася вдома, ii лихоманило вiд страху, а перед вовком вона почувалася так спокiйно, наче це й не вовк зовсiм, а квочка. Як ми розумiли одне одного! Менi навiть говорити нiчого не треба було, вона розумiла мене з першого погляду, жесту, руху.