Венера в хутрі

Проте ми радо вели розмови помiж собою.

Коли зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неi на колiна – бiлував тушу, а потiм ми сидiли разом, i свiт був для нас, наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своiй дитинi… І все ж не своiй! Але це була ii донька! І я любив малу.

Моя дружина теж любила ii без мiри. І що бiльше дiвчинка прив’язувалася до мене, то палкiшою ставала материна любов.

Коли я брав дiвчинку iз собою, дружина вклякала коло малоi, цiлувала ii й тихо просила: «Запишися зi мною».

Але мала тiльки хитала головою. Я смiявся, i вже далеко вiд дому, в лiсовiй хащi, не раз згадував ту сцену й радiв, що дитина зi мною, а мати аж не тямиться вдома вiд страху.

Часом дружина клала дiвчинцi на колiна якесь шитво, але мала тiльки вдавала, нiби шие, раптом кидала роботу й втiкала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина велiла iй щось зробити. Дiвча дивилося на мене й не рухалося з мiсця.

Якось дружина не стрималася: «Вiн не твiй батько!».

– Тодi й ти не моя мама, – вiдповiло дитя спокiйно.

Жiнка зблiдла, але вже мовчала, тiльки зрiдка плакала.

– Що за дурницi! Нащо сльози проливати? Свiт-бо такий веселий!

…Мiй спiврозмовник вихилив останнiй келишок токаю.

– Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзiн! Вiн властиво, росiянин, але це не мае значення. Великий Карамзiн! Як же вiн сказав? Не знаете?

Вiн ухопився за волосся, наче хотiв iз голови висмикнути згадку.

– Тепер я мiг би розповiсти вам про своi пригоди.

Усi жiнки належать менi, геть усi – селянки, городянки, еврейки, панянки! Усi – блондинки, шатенки, брюнетки, рудi, геть усi! Усi!

Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожi на… на… Ох, на що вони схожi?

Ось i тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!

…Щось болить менi голова…

І ще одну коханку я маю. Вона жiнка опришка. Їi чоловiка повiсили, а сама вона… Але що менi до того? Що то мене обходить? Вона не вмiе навiть читати, ми й не розмовляемо багато, зате любимося, як вовк iз вовчицею!

По десять жiнок зараз, щонайменше – трое.

Одна – для постелi, друга – для душi, а третя – для серця, але нi, що це я кажу! Серце поза грою, зовсiм поза грою…

Вiн засмiявся по-дитячому, зблиснувши своiми чудовими бiлими зубами.

До чого тут ще й серце? Серце чоловiковi потрiбне для своiх дiтей, друзiв, батькiвщини, а для жiнки?.. Ха! Ха! Нiколи уже жiнцi не вдасться здурити мене, я сам iх усiх обдурюю.