Венера в хутрі

Навпроти мене перед величезним коминком сидiла Венера, та не якась там свiтська дама, що пiд таким iменем вела вiйну супроти ворожоi статi, як, скажiмо, мадемуазель Клеопатра, а справжня богиня Кохання.

Вона сидiла у фотелi, розпаливши в коминку трiскотливий вогонь, вiдсвiт якого багряними язиками лизав ii блiде обличчя з бiлими очима та час до часу ступнi, коли вона простягала iх до вогню, намагаючись зiгрiти.

Їi обличчя було прекрасним, незважаючи на мертвi кам’янi очi, однак це й усе, що я бачив у нiй. Величава богиня загорнула свое мармурове тiло в розкiшне хутро й, тремтячи вiд холоду, згорнулася клубочком, наче кiшка.

– Нiяк не збагну, вельможна панi! – вигукнув я. – Холоднеча давно минула, вже два тижнi розкошуе чудова весна! Напевно, ви хвилюетесь…

– Красно дякую за таку весну! – озвалася богиня глибоким крем’яним голосом i божественно чхнула, а тодi ще раз. – Слово честi, я не можу цього знести й починаю розумiти…

– Що саме, вельможна панi?

– Я починаю вiрити в неймовiрне, осягати незбагненне.

Я раптом зрозумiла нiмецьку жiночу добропоряднiсть i нiмецьку фiлософiю. Мене вже зовсiм не дивуе, що ви, на пiвночi, не спроможнi кохати, ба, навiть уявлення не маете, що таке Кохання.

– Дозвольте, мадам! – спалахнув я обурено. – Я направду не давав вам жодного приводу…

– Так-так, ви… – богиня чхнула втрете, з неповторною грацiею стрiпнувши плечима. – Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася i навiть провiдую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на своi хутра, застуджуюся.

Пригадуете, як ми вперше зустрiлися?

– Як таке забути! Ви мали тодi пишнi каштановi кучерi, карi очi, пурпуровi уста, але я одразу впiзнав вас за витонченими рисами обличчя та оцiею мармуровою блiдiстю. Ви завжди носили фiалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену бiлячим хутром.

– Так, вас заворожило мое вбрання, а як швидко ви вчилися…

– Це ви навчили мене Кохання. Ваше життерадiсне богослужiння змусило мене забути про все на свiтi!

– А якою несхитно вiрною я вам була!

– Гм, щодо вiрностi…

– Невдячний!

– Я не маю намiру вам докоряти.

Хоч ви й божественна жiнка, та все ж жiнка, тож у коханнi жорстока, як усi жiнки…

– Ви називаете жорстокiстю, – жваво пiдхопила богиня, – те, що е стихiею чуттевостi, радiсного кохання, природою жiнки, зрештою: вiддаватися, коли кохаеш, i любити все, що припадае до вподоби…

– Хiба для серця, яке кохае, може бути щось жорстокiшим, нiж невiрнiсть коханоi? – запитав я.