Венера в хутрі

Вродлива жiнка – сонячний усмiх на витонченому обличчi, зiбране тугим античним вузлом волосся, наче iнеем, припорошене бiлою пудрою, голе тiло загорнене в темне хутро – спочивала, опершись на руку, на канапi; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу нiжку на чоловiка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, i цей чоловiк iз гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку й палкоi жаги, який дивився на неi полум’яним мрiйним поглядом мученика – цей чоловiк, що правив за ослiнчика для нiг дiви, був Северином, але без бороди i, як видавалося, рокiв на десять молодший за нинiшнього.

– «Венера в хутрi»! – скрикнув я, показуючи на картину. – Такою я бачив ii увi снi!

– Я – теж, – вiдповiв Северин. – Тiльки сон той був наяву.

– Як?

– Ах! Така безглузда iсторiя!

– Мабуть, твоя картина навiяла менi мiй сон… – вiв я далi. – Розкажи менi нарештi, у чому рiч. Вочевидь, ця жiнка вiдiграла якусь роль у твоему життi, до того ж, вагому, як я собi мислю, але сподiваюся почути вiд тебе докладнiшу розповiдь…

– Поглянь ось на цю картину, – сказав мiй дивакуватий друг, проiгнорувавши мое запитання.

Інша картина була чудовою копiею «Венери з люстерком» Тицiана з Дрезденськоi картинноi галереi.

– То що ти хочеш цим сказати? – поцiкавився я. Северин пiдвiвся i тицьнув пальцем у хутро, у яке Тицiан одягнув свою богиню кохання.

– Тут також «Венера в хутрi», – мовив вiн, усмiхаючись. – Не думаю, що старий венецiанець зробив це з намiром.

Вiн просто намалював портрет якоiсь вельможноi куртизанки, а що був чоловiком гречним, то люстерко, у якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився вiд такоi роботи. Ця картина – майстерне пiдлабузництво на полотнi. Пiзнiше якийсь «знавець» епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася красуня-модель Тицiана радше зi страху пiдхопити нежить, нiж зi цноти, стало символом тиранii i жорстокостi, що криються в жiночому ествi та вродi. Та досить про це! Цей варiант портрета постае перед нами найдошкульнiшою сатирою на наше кохання. Венера, яка десь, на абстрактнiй пiвночi, у холодному християнському свiтi, змушена загортатися у важке просторе хутро, щоб, бува, не застудитися…

Северин засмiявся i прикурив цигарку.

Тiеi митi розчахнулися дверi й до кiмнати увiйшла гарна повнотiла бiлявка з розумними привiтними очима, одягнена в чорну шовкову хламиду.