Венера в хутрі

Вiн увiйшов до шинку, – я все ще не бачив його обличчя, – кивнув евреевi, який знову по-качиному став упадати перед новим гостем, i сiв за шинквас, спиною до мене.

Єврейка прислухалася, глянула на нього, поклала сонне маля на пiч i пiдступила до шинквасу. Коли Мошко привiв ii до свого дому, певно, вона була красуня, – ладен дати на вiдсiч голову. Тепер усi риси на ii обличчi очужiли, загострилися. Бiль, ганьба, ляпаси та батожанi побоi довго гуляли по спинi ii народу, аж доки в його очах з’явився оцей палко-зiв’ялий, сумно-насмiшливий, принижений i водночас жадiбний помсти вираз.

Єврейка зiгнула свою струнку спину, ii тонкi прозорi руки крутили горiлчану мiрку, ii очi прикипiли до прибульця. Пристрасна, сповнена жадань душа проглядала з цих великих чорних жагучих очей, наче вампiр iз зотлiлоi труни людськоi натури, поглядом присмокталася до вродливого обличчя того чужинця.

То й справдi був вродливий чоловiк, вiн перехилився до неi через шинквас, наче мiсяць, але кинув на стiл справжнi срiбняки й зажадав пляшку вина.

– Вийди! – сказав еврей до жiнки.

Вона зiгнулася ще нижче й пiшла iз заплющеними очима, наче сновида. А Мошко зашепотiв через стiл до мене: «То небезпечний чоловiк, небезпечний чоловiк», – i похитав своею обачною голiвкою з дрiбними масними кучериками над чолом.

Його слова привернули увагу прибульця, вiн швидко обернувся, побачив мене, пiдвiвся, зiрвав iз голови свою округлу баранячу шапку й дуже вишукано вибачився. Ми привiталися. Приязнiсть i чоловiколюбнiсть русинiв так вкоренилася в iхнiй мовi та звичаях, що годi й намагатися перевершити спiврозмовника у витонченiй манерi вести розмову.

Ми ж привiталися ще вишуканiше, нiж це зазвичай бувае. Пiсля того, як ми безлiч разiв запевнили один одного у своiй повнiй вiдданостi та поприпадали один одному до стiп[6 - Украiнське та польське привiтання.], «небезпечний чоловiк» сiв навпроти мене й попросив дозволу набити люльку. Курили селяни, курив дяк, врештi й пiч курила, але вiн попросив, i я згодився «з чистого милосердя». Вiн натоптав свою довгу турецьку люльку.

– Ох цi селяни, – сказав вiн весело. – Але я добрий! Ну, скажiть самi, чи могли б ви прийняти мене з вiддалi ста крокiв за поляка?[7 - Ненависть, яка iснуе мiж украiнцями та поляками, найлiпше можуть проiлюструвати приказки. Польська: Jak dluho swiat swiatem, polak nie byl i nie bedzie rusinowi bratem («Як довго iснуватиме свiт, поляк не був i не буде русиновi братом»); украiнська: «Що лях, то враг».]

– Звичайно, нi.