Мертвий бал

– Боже! – Олiвiя знесилено впала на крiсло, коли танець закiнчився. – Рiчарде, це було неперевершено! Я давно так не танцювала.

– Я також, – вiддихаючись сказав я.

Я уже забувся про галюцинацiю, i пiшов, щоб роздобути собi та Олiвii по бокалу вина. І тут картина перед очима постала знову, але на цей раз була чiткiшою. Реальний свiт зник i на мить передi мною постала старезна будiвля, що з кожним днем розвалювалась усе бiльше. За мить я не встиг зрозумiти, що за будiвля, але через кiлька хвилин галюцинацiя повторилась знову.

На цей раз галюцинацiя стала чiткiшою та тривала трохи довше, i я краем ока зумiв оглянути мiсцевiсть, яка скорiш за все була закинута серед дерев, де будинок руйнувала природа.

– Усе добре? – запитала Олiвiя, помiтивши мое занепокоення.

– Так… – невпевнено мовив я. – Так, усе добре, кохана.

Я сказав так, щоб не хвилювати ii, хоча тривога менi не давала спокою, i навiть вино не допомагало розслабитись.

2

Галюцинацii продовжувались. Вони появлялись неочiкуванно i з кожним разом ставали усе чiткiшими та довшими.

Галюцинацii були подiбнi якомусь передбаченню, або ж я бачив iншу реальнiсть чи просто iнше мiсце. Коли галюцинацiя вiдбулась вчетверте я зрозумiв, що це було не iнше мiсце. По формi та стилю я зрозумiв, що напiврозваленим будинком був маеток графа Андервуда. Той самий, де зараз знаходились ми! Але що це могло б значити? Невже я бачу майбутне? Невже мае щось статися?

Час плив, неначе рiка – так швидко, але зовсiм непомiтно.

Оркестр безперестанку грав музику, люди продовжували танцювати, напиватися та розмовляти. Усе продовжувалось, i всi продовжували бути щасливими. Але це не стосувалось мене. Я був вiдсторонений, неначе був деiнде.

Роздуми тривожили мене, а галюцинацii не припинялись. Це зводило мене з розуму, i я хотiв чим швидше покинути це мiсце. Ми вже i так затримались. А скiльки минуло часу? Я дiстав з кишенi годинника, i поглянувши на нього здивувався. Без п’яти пiвнiч! В хорошiй компанii з келихом вина час проходить непомiтно.

Хоча галюцинацii почали навiдувати мене тiльки сорок хвилин тому.

– Кохана, нам час iти, – сказав я, знайшовши ii серед подружок.

– Я зараз повернусь, – сказала вона подружкам i ми трохи вiдiйшли.

– Правда, нам час iти, – спокiйно повторив я.

– Але чому? – здивовано запитала Олiвiя. – Ми ж тiльки пiвгодини тому прийшли.

«Пiвгодини?» – здивувався я i поглянувши на годинник зрозумiв, що Олiвiя мае рацiю.