Цифровий, або Brevis est

Кiно, книжки, дiвчата… Ковзанка… Хочеш, на цi канiкули поiдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотiв у Париж?

Арсен вивiльнився:

– Менi потрiбний мiй комп. Термiново.

– Ти його не одержиш, – батько жестом зупинив маму, котра хотiла щось сказати. – Це наше останне слово.

– Телефон клiента?

– Що?

– Телефон того, хто купив мою машину?!

– Арсене…

– Що ви зробили! – вiн зрозумiв, що втрачае владу над ситуацiею цiлком i остаточно. – Що ви…

Вiн кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподiваною силою.

Мати вiдсахнулася.

– Ти бачиш?! – закричав батько. – Ти бачиш, що з ним дiеться! Вiн несамовитий!

Арсен схопив з вiшалки свою куртку.

– Арсенiю, стiй! Ти нiкуди не пiдеш!

– Я пiду! – тепер вiн верещав, мов дитина. – Я пiду! І ви одержите, що хотiли!

– Стiй!

Батько був сильнiший, проте вiн не уявляв собi Арсеновоi рiшучостi. Чотирнадцятилiтнiй пiдлiток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк.

Арсен вирвався, обiрвавши застiбку на куртцi, i вилетiв на сходовий майданчик.

Батько не став його доганяти.

* * *

Надворi йшов снiг. Од вiтру зразу ж навернулися сльози. Арсен бiг, на ходу марно застiбаючи куртку, намагаючись себе переконати, що не плаче, просто вiтер i снiжинки б’ють в очi. За кого вони його мають – за дебiла? За шмаркате маля?

Блискавка на куртцi зламалася. Були ще кнопки, якими Арсен давно не користувався – металевi блямби, тугi й незручнi.

Зрештою, зiйде й так. Не вмирати ж од запалення легенiв батькам на зло?

Незабаром вiн засапався й перейшов на крок. Вiн давно не бiгав, не грав у футбол i не катався на велосипедi – тут батьки мали рацiю. Фiзична сила витрачалася швидко, однак душевна рiвновага, здаеться, помалу вiдновлювалася.

Вiн заклацнув на куртцi всi кнопки – вiд зусиль подушечки пальцiв аж почервонiли. Треба знайти Інтернет-кафе. Якнайдалi вiд дому. Щоб батьки не могли його знайти.

Отямившись, вiн витяг з кишенi мобiльник i вимкнув.

При думцi, як батьки його шукатимуть, дзвонитимуть i чутимуть «абонент недоступний», йому на секунду стало iх шкода. Та тiльки на секунду.

Вони ж такi самi, подумав Арсен з люттю. Мама зi своiми френдами, тато зi своiм телевiзором. Жодне не грае за правилами, описаними в журналi «Сiм’я та школа» за тисяча дев’ятсот шкопирнадцятий рiк. Арсен для них – персонаж казковий, «син» узагалi. «Син повинен», «син мусить».