Цифровий, або Brevis est

Вiн був або божевiльний гакер, або манiяк, або мережевий «робiн-гуд», що бродить по Інтернет-клубах з ножем у кишенi. Зрiзаючи мишi з повержених компiв, як зрiзують скальпи. Арсен дивився в його спину, яскраво-жовту навiть у темрявi.

Помiняти паролi, стукало в мозку. Негайно помiняти всi паролi. Де? Компа ж удома немае. Взяти в мами ii ноутбук? Простiше в тигрицi здобич вiдняти…

Блищала пiдмерзла брукiвка. Мужик у розстебнутiй жовтiй куртцi вiддалявся, не озираючись, його кругла голова, не покрита шапкою, кидала виклик нiчному морозовi.

Арсен залишився один, один-однiсiнький на темнiй вулицi, тiльки де-не-де свiтилися жовтi вiкна. За спиною, в клубi «Магнiт», по всiх монiторах повзли, немов фiнальнi титри, слова: «Я пiвнiчний хутровий звiрок…». Там сидiв – або метався, або видзвонював пiдмогу – хлопець-адмiн, злодiй i падлюка. От чого вiн був такий м’якенький, грати дозволив, скiльки влiзе, у туалет службовий пустив…

Вiн усвiдомив себе на чужiй планетi, на холодi, в темрявi, i швидко пiшов геть од клубу, iнстинктивно вибравши напрямок, протилежний тому, куди подався мужик у жовтiй куртцi.

Хмаринка пари виривалася з рота. Чорна тiнь бiгла по асфальту, то вiдстаючи пiд лiхтарем, то знову вириваючись уперед. Змiни-ти па-ро-лi, повторював Арсен про себе, мов фанатську речiвку. Раз-два, три-чотири… З котроi години працюе метро? На таксi все одно немае грошей… Спокiйно, нiч, мороз, вечiр п’ятницi, ранок суботи, я нiкого не зустрiну…

Щойно вiн це подумав, як назустрiч вивалила з-за повороту гоп-компанiя: трое пiдпилих хлопцiв рокiв по сiмнадцять.

Обiйду, подумав Арсен. Що iм до мене?…

– Алло, пацан!

– Закурить е?

Великий Мiнiстр, захищений од сталi, отрути й пристрiту, вмить виявився беззахисним хлопчаком. Дитиною. Жертвою. Чужi руки схопили його за комiр, в одну мить вивернули кишенi, витрусили мобiльний телефон i флешку. Арсен рвонувся, i його вдарили. Спалахнуло перед очима, полилась на пiдборiддя кров. Флешка зависла на чорнiй мотузочцi, знущально погойдуючись зовсiм поруч, у чужих руках.

– Вiддай!

– Ну, борзий пацан…

Раптом спалахнуло свiтло. Електрично заблищав лiд на асфальтi, i гiрляндою засяяли бурульки. Джип, слiплячи фарами, вивернув з-за рогу й без жодного зусилля виiхав на тротуар, наче вирiшив задавити одразу всiх учасникiв бiйки. Арсена вiдiпхнули, вiн мiшком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.

Крик болю. Тупiт нiг. Трiск голих гiлок – у садочку постраждали чиiсь кущi.