Цифровий, або Brevis est

– Я не знав.

– Тепер знатимеш. Життя – це джунглi, скiльки не квакай. Крок управо – iнтелектуальний грабунок, стибрять паролi. Крок улiво – биття пики, витрусять телефон. А ти, як я бачу, юнак домашнiй, тобi краще ночами не тинятися, – вiн вищирився.

А ти сам що там робив? – подумав Арсен.

– Вiн… цей, пiвнiчний хутровий звiрок… украв моi паролi?

– Ще й як. Не ти перший, не ти останнiй.

Машина рушила з мiсця.

– А як ви здогадалися? – Арсен почав заiкатися.

– Кажи менi «ти». І пристебнися. Виб’еш головою скло, а воно грошей коштуе.

Арсен поперхнувся. Машина вилетiла з провулка, вискнула шинами й рвонула по вулицi вгору.

– Нiяких пробок, – утiшено зауважив преферансист. – Чисте, спокiйне мiсто. Де ти живеш? Адреса?

Арсен назвав свою адресу, заклацнув пас i обхопив себе за плечi. Грубка працювала на повну силу. Арсена трясло.

Свiтили лiхтарi. Джип летiв по крижанiй кiрцi, наче по рiвному сухому шосе. Арсен помалу усвiдомлював, що вони iдуть усе-таки до нього додому, а не в темний лiс пiд роздачу, – i вiд цього усвiдомлення йому легшало.

– Сьогоднi за нiч виграв п’ятдесят евро, – дiловито повiдомив преферансист. – Тобто двiстi виграв, сто п’ятдесят просвистiв.

– Класно.

– Було таке, що один знайомий сто тисяч виграв.

– Пощастило.

– Небезпечне таке щастя… А ти не картяр?

– Нi.

– Мене звати Максим, – сказав круглоголовий. – А тебе?

– Арсен…

Вiн нарештi розслабився. Нiс пiдсох. Ще попручаемось, сказав вiн собi.

– Як же ви все-таки здогадалися? Про адмiна, про паролi…

– «Ти».

– Як… ти здогадався?

– Вони всi так роблять. Багатьом це минаеться безкарно. А цей попався.

– Як це ви… тобто ти… – Арсен запнувся, – ти його гакнув?

– По-моему, вiн сам нарвався. Нi?

– Ага… – Арсен завагався. – А… мишу ти навiщо вiдрiзав?

– На згадку, – Максим усмiхався. – У мене вдома знаеш скiльки цих мишей?

Арсен зiщулився.

– Паролi мiняй частiше, – повчально сказав Максим. – До речi, у що граемо?

– Ну, – вiн зам’явся, але вирiшив, що брехати не можна. – «Королiвський бал – 4».

– Гарна гра. Я теж там бiгав, десь пiвроку тому, лицарем, тiльки безземельним. Найманцем, скорiше. А ти?

– Та по-рiзному.

– Що, вдома гратися не дають?

Арсен непевно мугикнув.

– А я з жiнкою полаявся, – раптом довiрливо повiдомив Максим.