Господар колодязів

Анiта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, i витягла свiй ножик.

Юстин дивився, як вона вирiзае коло. Краем свiдомостi пройшла думка, що до дiдового повернення треба буде затерти слiд ножа на землi.

– Дякую, – сказала Анiта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Менi хотiлося б подивитись, як туди дрова кидають.

– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?

Анiта перестала всмiхатися. Подумала, поторкала кiнчик носа:

– У мене вдома грубки взагалi немае. Про мiй дiм давай не говорити, добре?

– Це трошки нечесно, – сказав Юстин.

 – Я ж тобi все показав… Усе, що у мене е.

– Авжеж, – Анiта нервово зiм’яла подiл. – Звичайно, це не дуже чесно… але тiльки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?

– Але ж ми в колi, – нагадав Юстин.

Дiвчина насторожилася:

– А що ти знаеш про коло?

– А що менi треба знати?

Анiта вiдвернулася:

– Нiчого не треба знати. Не твое це дiло. Просто менi захотiлося сьогоднi прийти… Сюди. Я i прийшла. Скоро пiду.

Повз них пройшла руда курка.

Мимохiдь склюнула якогось жучка. На курячiй спинi потворною чорною плямою лежала заговорена дiдом смола.

– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.

– Так, – неохоче вiдповiла Анiта.

– А мама е?

– Нема… Слухай, менi справдi скоро пора.

– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокiйно.

Анiта раптом усмiхнулася:

– Та нi, питай, я не боюсь. Якщо не зможу вiдповiсти, так i скажу.

Юстин зрозумiв, що хвилюеться.

– Твiй дiм далеко? – почав вiн обережно.

Анiта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.

Юстин помовчав, вибираючи питання.

– Твiй дiм… там завжди свiтить сонце?

Анiта подивилася здивовано:

– Нi. Там узагалi немае…

І вона затиснула собi рот рукою.

– А як же ти тодi дивишся крiзь скельце? – запитав Юстин, вiдчуваючи неприемний важкий холод у грудях.

– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Анiта глухо.

– Це пiд землею? – запитав Юстин.

– Можливо, – зiтхнула Анiта.

– Твiй батько…

Анiта рiзко пiдвела голову, глянула на сонце, заплющила очi:

– Менi пора, Юстине.

Минулого разу, коли я запiзнилася, менi таке було… Краще зараз пiти, а то он хмара повзе, дивись!

І Юстин пiддався на дитячу хитрiсть. Глянув туди, куди вказувала Анiта, а коли обернувся знову – поруч iз ним уже нiкого не було.

Узагалi нiкого. Тiльки кури.

На ланцюгу скиглив Вогник.

* * *

Дiд повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумiв, що новини поганi.