Господар колодязів

Розумом тямив, що дiд говорить про важливе, але нiяк не мiг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хлiба й новими намiсниками. Йому було навiть образливо, що дiд настiльки поглинений страшними й радiсними новинами; йому навiть страшнувато було вiд того, що його власнi думки зiставлялися з дiдовою розповiддю, як небеснi хмари – iз псовим полюванням у далекому лiсi. Лякаюче, шумно, криваво – але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже…

Усе, що вiдбувалося в цi днi з ним i Анiтою, здавалося йому настiльки ж значним, як сонце i мiсяць.

Як небо i яблука. Як жнива.

* * *

Вони купалися на мiлинi далеко вiд берега. Разом грiлися на плоскому бородатому каменi – голяка; це було прекрасно i болiсно. Дрiбнi черепашки впивалися в боки; Анiтине волосся вплiталось у морську траву.

– Яка безсоромнiсть, – блаженно шепотiла Анiта, дивлячись у небо.

Нiде-нiде на свiтi не було нi душi.

Днi минали один за одним, як намисто з бiлих черешень; днi були сонячнi, ночi – короткi, ввечерi Анiта йшла, щоб повернутися вранцi.

– Юсе… – сказав одного разу дiд, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворi, пiд небом, дiд на возi, а Юстин пiд возом. – Ти вже знаеш, хто вона?

– Нi, – сказав Юстин, iз якого миттю злетiв увесь сон.

Дiд посопiв; за цим сопiнням стояли довгi днi, коли Юстин iшов на свiтанку i повертався в сутiнках; вечори, коли дiд зиркав на Юстина, бажаючи i не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помiчав цих поглядiв i щасливо засинав на соломi, йому снився ранок…

– Юсе, – сказав дiд, i крiзь щiлини у возi на Юстина впало кiлька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю.

Думаю, Юс мiй одружиться, дружину приведе, будуть дiти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже i старий, Юсе. Скiльки проживу – невiдомо. Ти б запитав у неi – пiде вона за тебе замiж? Якщо вона, звичайно, людина?

* * *

«Пiдеш за мене замiж?»

Скiльки разiв вiн ставив iй це запитання.

То грiзно, то м’яко, то благально, то недбало. Скiльки разiв вiн питав ii – у мрiях.

Скiльки разiв, розкривши рот, вiн закривав його знову. Вона питала – що? І вiн вiдгукувався – нi, нiчого…

А потiм зарядили дощi на цiлий тиждень.

А потiм…

* * *

– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…

Вiн протер очi. Була нiч; вiн здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередоднi вiзиту вербувальникiв. Що, невже знову бiда?!

Але вона не снилася.