Господар колодязів

– Значить, ти не пiдеш зi мною, Юстине? – тихо запитала Анiта. – Значить… ми можемо попрощатися?

– Іди, – благала темрява. – Навiщо ти прийшла, дiвонько… Навiщо ти закохала його в себе… Ти ж знала, чим це може скiнчитися – для нього… Навiщо ж ти?

Вiтер у димарi вив сильнiше, вив, нiби дикий пес посеред кладовища. Уi-i-i…

– Так, – тихо сказала Анiта. – Ви маете рацiю. Звичайно.

Повiтря заколихалося; в прочиненi дверi вiйнуло протягом. Юстин зiсковзнув iз печi, перекинув у темрявi табурет, метнувся повз лавки – до дверей.

– Ю-усе! – лунало йому вслiд.

На вулицi було свiтлiше. На небi, в тому мiсцi, де був мiсяць, хмари вже свiтилися бiлим.

– Стiй! – вiн наздогнав ii бiля ворiт. – Стiй… Послухай. Невже ми нiяк не можемо взяти дiда з собою?

– Так ти готовий iти зi мною?!

– Пiду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовiрно, вiд холоду. – Я вже втiк один раз – вiд вербувальникiв… Як боягуз.

– І правильно зробив, – заперечила Анiта. – Тебе ж вели не на вiйну, а на бiйню.

– Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби дiда не було – я б узагалi не думав, пiшов би за тобою – i все.

– А якщо батько нас зловить?!

– Не зловить, – Юстин махнув рукою.

– А якщо зловить?

– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що менi з дiдом робити, га? Як вiн буде без мене?

Анiта на хвилину замовкла. Потiм раптом зчепила пальцi:

– Ну ось що… Я знаю спосiб, щоб ти мiг час вiд часу до дiда навiдуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…

– Вiдвiдувати? – перепитав Юстин.

– Авжеж, – Анiта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.

– Так про що ж ми розмiрковуемо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…

– Не треба, – Анiта втримала його за руку. – Зараз мiсяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зi мною – то просто зараз!

– Я йду, – сказав Юстин.

Хмара вiдсмикнулася вбiк, нiби рвана фiранка. Вивiльнила мiсяць; Анiта вiдiрвала нарештi своi губи вiд Юстинових – i простягнула йому половинку закiптявленого скельця.

Юстин пiднiс скло до очей. Рука його йшла все повiльнiше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повнiстю опинитися у владi страху; йому здалося, що вiн побачив кiльце на бiлiй поверхнi мiсяця, обручку…

Вiдчуття було таке, нiби падаеш у неглибоку яму. Мiсяць блимнув i пропав; колiна пiдiгнулися, пiд босими ногами була вже не трава, а кам’янi плити.