Господар колодязів

В його руцi, як i ранiше, жили тонкi Анiтинi пальцi, холоднi, як мiсяць…

Вiн чув, як Анiта тонко, болiсно скрикнула.

Їi пальцi вислизнули з його руки – i тодi вiн розкрив очi.

* * *

Тут було трохи свiтлiше, нiж на залитому мiсяцем дворi. Праворуч i лiворуч угадувалися кам’янi стiни; повiтря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь вiдчутним неприемним запахом, i Юстин, який звик до свiжого повiтря саду i поля, закашлявся. Погано, якщо це i е те саме мiсце, куди вони з Анiтою втекли, де iм тепер доведеться жити…

Анiта стояла поруч – трохи зiгнувши колiна i розвiвши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина вiд чогось, нiби вiн, Юстин, був маленьким, як ельфуш, i мiг сховатися за вузькою Анiтиною спиною.

А перед Анiтою, за три кроки, стояв iще хтось, i навколо нього напiвтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.

Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Анiту – але вона несподiвано сильно вiдштовхнула його.

Безлика фiгура, що стояла перед ними, випромiнювала темряву точно так, як свiтлячок випромiнюе свiтло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було.

– Якщо ти його торкнешся, я повiшуся! – незвично тонким голосом пообiцяла Анiта.

Фiгура, яка випромiнюе темряву, мовчала.

– Я маю право! – майже зойкнула Анiта. – А ти шпигуеш! Ти не маеш права! У мене свое життя! Я людина! Я жiнка!

У Юстина пiдкосилися ноги. Вiн зрозумiв раптом, куди вони потрапили i хто перед ним стоiть.

– Вiдпусти його, – дуже тихо, жалiбно попросила Анiта.

Юстин, стримуючи тремтiння, обняв ii за плечi:

– Не…

Вiн хотiв сказати «Не плач», або «не турбуйся», або «не треба», вiн сам iще не вирiшив. Але нiчого не вийшло – голосу не було, а пищати не хотiлося.

– Іди до себе, – повiльно сказав той, хто стояв перед ними.

– Нi! – крикнула Анiта.

– Іди до себе, – байдуже повторив той, хто стояв перед ними. – Іди.

Анiта втягнула голову в плечi:

– Якщо ти його торкнешся… Якщо ти тiльки його торкнешся…

– Ти заслужила серйозне покарання, – сказав той, хто стояв.

– Я сказала, – прошепотiла Анiта.

Їi батько, що видiляв темряву, пiдвiв очi й подивився просто на Юстина; Юстин ледь утримався, щоб не впасти на колiна – вiд раптовоi слабкостi й ще тому, що на нього накотилася раптом хвиля каламутноi запаморочливоi покiрностi.

– Правда? – запитав Ос, не зводячи погляду.