Господар колодязів

 – Вона сказала тобi, чия вона дочка?

Юстин кивнув, i крапля поту лоскотно прокотилася вiд скронi до пiдборiддя.

– Але я ж чую мiж вами якусь брехню, – сказав Ос, Господар Колодязiв, i перевiв погляд на Анiту. – Що ти збрехала йому?

Анiта здригнулася. Повiльно обернулася до Юстина – блiда, з двома мокрими борозенками уздовж щiк:

– Я збрехала тобi про дiда. Ти б не змiг… провiдувати його. Ти б пiшов назавжди. Я збрехала, щоб ти не вiдчував себе зрадником…

Юстин розкрив рота, як риба. Знову закрив. Захотiв прокинутися, прокинутися ще раз, на свiтанку, прокинутися на цей раз по-справжньому.

– Тепер iди до себе, – жорстко сказав Господар Анiтi. – Іди.

Вона згорбилася, притиснула долонi до живота i, тягнучи ноги, побрела кудись геть, у темряву, вгору ледь помiтними гвинтовими сходами. Юстин уражено дивився iй услiд.

Анiта збрехала йому!

«Щоб ти не вiдчував себе зрадником…» Але ж вiн був би зрадником!

Вiн уже зрадник. Бо дiд залишився сам… Тепер на вiки вiчнi – сам.

Господар Колодязiв ступив уперед.

Юстину здалося, що вiн рухаеться, мов кругла крапля олii на поверхнi води. Що простiр поряд iз ним м’яко вигинаеться.

І вiн заплющив очi, бо йому не хотiлося бачити власну смерть. А Господар Колодязiв усе стояв i дивився, i нова хвиля покiрностi в Юстиновiй душi пiднiмалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…

– Так ти знав, проти чиеi волi йдеш? – запитав Господар Колодязiв.

Юстин облизнув губи. У ротi наростав залiзний присмак – нiби вiн, Юстин, був запряжений i гриз вудила.

– Так.

Господар Колодязiв дивився.

– Я не розумiю, чому це… проти волi, – iз зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумiю, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?

Господар Колодязiв не вiдводив погляд – нiби поклав холодну долоню на обличчя.

– Вона людина, – в розпачi продовжував Юстин. – Якщо iй у слiд вовчого порошку насипати, то нiчого не буде. Значить, вона людина.

Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.

– Вона любить мене, – голоснiше сказав Юстин.

 – Я кохаю ii. Чому не можна? Чому не можна ii любити? Адже вона людина! Вона… вiльна! Ну скажiть, навiщо вам принц?! Тобто навiщо iй принц… Вам же не треба нi влади, нi багатства, у вас i так усе е… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!

– А ти ii не знаеш, – несподiвано м’яко сказав Господар Колодязiв. – Вона зовсiм не така проста, як тобi здаеться… Вона збрехала тобi вперше, але не востанне.