Господар колодязів

– Не кажiть так про неi, – попросив Юстин.

– …І вона знала, що провести тебе туди, куди iй хотiлося – через мiсяць, – iй скорiше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню.

– Це неправда, – сказав Юстин.

– Що неправда?

Юстин мовчав.

– Не бiйся, – мовив Господар Колодязiв. – Ти помреш миттево i безболiсно.

* * *

Навколо, наскiльки вистачало очей, була темна глибина. Юстин сидiв на круглому стовпi, верхiвка його була нiби кам’яний острiв у морi порожнечi. Юстин сидiв у самому центрi маленькоi твердi, скорчившись, пiдтягнувши колiна до живота.

Сидiв i думав над словами Оса, Господаря Колодязiв.

Анiта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Невже вона переоцiнила можливостi свого скельця…

«Ти заслужила на серйозне покарання»… Що вiн iз нею зробить? Вiдшмагае? Юстин криво посмiхнувся. Вбивати ж вiн ii точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на мiсяць через осколок скла…

Але вона ж попереджала! А Юстин у вiдповiдь сказав: «Я пiшов би з тобою на край свiту».

Тодi вона збрехала, що вiн зможе провiдувати дiда…

Ос, Господар Колодязiв, теж збрехав. Анiта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена в словах – сказанi, вони руйнують довiру зсередини.

Юстин мiцнiше обхопив колiна. Про що вiн шкодував найсильнiше? Про життя? Дурниця! Було шкода дiда, який залишився зовсiм сам, i шкода, що нiколи бiльше не доведеться поцiлувати Анiту.

Інодi вiн питав себе – а може, вiн уже помер? Може, пiсля смертi кожна людина виявляеться ось так, на самотi, на вершинi кам’яного стовпа? Наодинцi зi своiми спогадами?

Вiн згадував кольорових ельфушiв.

Дотик ажурних крилець. «Тiлi-тiлi». Запах трав. Запах Анiти.

Вiн заплющував очi й намагався заснути – але хiба можна спати на вершинi велетенськоi колони? Так, гляди, й скотишся вниз i летiтимеш, не знаходячи опори й смертi, багато сотень рокiв…

А потiм темрява бiля нього загусла, i з нiзвiдки з’явилася фiгура, що пливе через простiр, нiби крапелька олii по водi.

І Юстин зрозумiв, що вiн усе-таки ще живий i що це – ненадовго.

– Я покарав свою дочку, – сказав Ос, Господар Колодязiв. – Але пiд час покарання з’ясувалися новi обставини. Ходи-но сюди… Юстине.

Юстин здригнувся вiд звуку свого iменi; кам’яний стовп зник. Тепер вiн стояв посеред круглоi зали, можна було бiгти праворуч i бiгти лiворуч без остраху впасти в темряву – але Юстин залишився на мiсцi.