Господар колодязів

І наступноi секунди Юстин побачив свiтлий небесний круг крiзь осколок закiптявленого скла.

* * *

Вiн лежав на теплiй землi, потилиця упиралася в тверде. Цвiрiнчали коники.

Вiн полежав трохи – i сiв.

Пiд ним була могила. Не дуже давня. Вiн схопився; на могильному каменi було грубо витесане його iм’я.

Юстин здригнувся i озирнувся.

Так, цю могилу вiн викопав своiми руками, рятуючись вiд вербувальникiв Червонобрового. І вийшло так, що Червонобровий – мертвий, а вiн, Юстин, який ось уже кiлька разiв стояв на порозi смертi – живий…

Вiн подивився на свою долоню.

Закiптявленого осколка не було – залишилися тiльки порiзи i закипiла кров.

За деревами виднiлася хата. Юстин спершу пiшов до неi, потiм побiг. Назустрiч йому вискочило цуценя-пiдлiток i спершу загавкало, а потiм упiзнало; дiд, що мiсив глину в старому коритi, обернувся. Пiдслiпувато примружився.

Грудки свiжоi глини налипли на шовкову княжу сорочку. Дiд, що не обiймав Юстина вiдтодi, як вiн став дорослим, тепер намертво схопив його в бiлi обiйми, що пахли глиною.

Частина третя

Пiзньоi осенi Юстин зустрiв Королеву верхiвцiв.

Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнiв, видимих iз пагорба крiзь голi гiлки дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегiдь облаштовану землянку – з лежанкою, грубкою та комином. Багато днiв вiн жив сам, ховаючись вiд усiх, займаючись полюванням i риболовлею, пiдбираючи хлiбнi «гостинцi», якi дiд залишав для нього в умовленому мiсцi, i тiльки рiдко-рiдко, якщо вже ставало зовсiм не пiд силу – навiдуючись уночi додому.

Вiн знав, що його шукають. І що за дiдом спостерiгають, теж знав. І знав, що останнiм часом стеження стало менш пильним. Може, Вухатий Звор i за ним князь Арунас повiрили, що Юстин або пропав зовсiм, або перебувае в чужих землях?

– Звор поiхав, – пошепки переповiдав дiд здобутi для Юстина новини. – У нього нова вiйна, на цей раз на заходi… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави.

Все по-Зворовому продовжуеться, якi вiн укази видав – такi й залишилися… Воно i зрозумiло, з прапорцем у душi особливо не посваволиш…

Юстин кивав, потираючи ребра. Злiва в грудях поколювало – звично вже, несильно, нiби тупою голкою.

– А Господар Колодязiв знае, де ти, – ще тихiше шепотiв дiд. – Вiд нього не сховаешся… Але Звору не видав.