Господар колодязів

Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаеш, чим Господар Колодязiв плату приймае?

– Не знаю i знати не хочу, – шепотiв у вiдповiдь Юстин.

І дiд замовкав.

Вiн складав Юстину обереги – вiд випадкового ока, вiд недоброго помислу. Давав насiння-обманки: кинеш таке в землю, i виросте дерево, на вигляд старе, рокiв п’ятдесяти, i простоiть добу або двi, а потiм розпадеться трухою. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий лiс – а лiс же iнший зовсiм…

Сильця та пастки, спорудженi дiдом, допомагали Юстину прожити якщо не ситно, то хоча б не голодно.

Інша рiч, що лiсовики не люблять заговоренi пастки: рвуть iх, плутають, поганять послiдом. Вiд лiсовикiв у Юстина була сiль навпiл iз вовчим порошком.

Наближалася зима. Першого ранку, коли випав iнiй, Юстин пiшов перевiряти пастки – i зустрiв у лiсi Королеву верхiвцiв.

Пiд ногами не шелестiло, як зазвичай, а похрускувало i навiть побрязкувало. Юстин вийшов на галявину – i побачив дiвчинку рокiв чотирьох, у зимовiй хутрянiй безрукавцi, але простоволосу, з довгою свiтлою косою, недбало перекинутою через плече.

Вiн уже розкрив рот, аби запитати, звiдки в лiсi дитина i чи не заблукала вона – коли раптом побачив на високих дiвчачих чобiтках шпори з алмазними зiрками.

Юстин завмер iз розкритим ротом, а дiвчинка змiряла його пильним поглядом – i раптом розреготалася дзвiнко, на весь лiс:

– Смiхота! Тобi могилу викопали, а ти живий!

– Ти думаеш, це смiшно? – пошепки запитав Юстин.

Дiвчинка перестала смiятися, зробила крок уперед, Юстин вiдразу згадав усi страшнi дiдовi розповiдi – i вже нi на що не мiг дивитися, крiм маленьких шпор, що сяяли, як полуденний лiд. І, здаеться, вже вiдчував iх на своiх боках…

– Та, яку ти чекаеш, скоро прийде до тебе, – сказала Королева верхiвцiв. – Вона вже в дорозi… Йях-ха!

Юстин почув шурхiт за спиною i встиг пригнутися. З кущiв стрибонув через Юстинову голову величезний вовк; дiвчинка скочила на нього верхи i всадила шпори в боки:

– Йях-ха! Прощай!

Беззвучно хитнулися вкритi iнеем гiлки.

* * *

Повернувшись до землянки, вiн одразу зрозумiв, що сюди хтось навiдувався. Першим бажанням було тiкати геть стрiмголов; вiн вiдступив до товстого дерева бiля стежки, наклав на лук стрiлу – i довго озирався, прислухався i принюхувався, намагаючись визначити: де засiдка?

Засiдки не виявилося.