Господар колодязів

Дiвчина не навмисне заiхала йому колiном у живiт i лiктем у зуби, i вiн був дуже радий, коли вона злiзла з нього i швидко вiдскочила вбiк.

– Королева верхiвцiв, – пробурмотiв вiн, насилу пiдводячись.

– Вибач, – сказала вона i вiдступила на два кроки. Туфлi ii валялися саме там, де Юстин iх упустив. Тепер вiн пiдняв iх, склав пiдошву до пiдошви i сунув пiд пахву.

– Вiддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однiеi босоi ноги на другу.

– Зараз, – гмикнув Юстин.

Дiвчина простягнула руку:

– Дай.

– Не дам. Босонiж не втечеш.

Дiвчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.

– А я i так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.

Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятiй у вiчi; кинув iй туфлi тим миттевим плавним рухом, яким дiд учив його метати ножi:

– На!

Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула пiдборiддя; Юстин зроду не бачив благородноi дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, iмовiрно, шляхетнi дами i мають вигляд…

– Прощавай, – сказала дiвчина так гордовито i таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.

– Прощавай…

Вона повернулась i пiшла геть. Не йшла – виступала, нiби по килимовiй дорiжцi; на десятому кроцi спiткнулась об корiнь i мало не впала. Засичала вiд болю.

Обернулася.

Юстин стояв, не рухаючись з мiсця.

* * *

– У тебе попоiсти знайдеться?

– А що, черешнi не ситнi?

– Далися менi твоi черешнi… У мене ноги геть усi подряпанi.

І колiно болить.

Юстин зупинився:

– Слухай, звiдки ти взялася? Серед ночi, вдосвiта? Сама? Звiдси до найближчого хутора цiлий день тюпати, якщо пiшки… А до мiста всi два днi… Де твiй екiпаж? Де твiй човен?

– Човен?

– Але ти ж сказала, що морем дiсталася?

Дiвчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:

– Давай сядемо.

І вона сiла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина вiд низу до верху, i вiн змушений був наслiдувати ii приклад.

Дiвчина подивилася, насупившись, Юстину у вiчi, витягла звiдкись iз-за пояса маленький ножик i, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе i Юстина широке коло.

Настала тривала пауза.

– Це навiщо? – запитав нарештi Юстин.

– Це у мене звичка така, – серйозно вiдповiла дiвчина. – Так ось, що ж я хотiла тобi сказати… У тебе попоiсти знайдеться?

– Хлiб, – повiльно сказав Юстин.