Господар колодязів

* * *

– Дiду… А коли коло рисують на землi – це навiщо?

Дiд скосив на Юстина здорове око:

– Та рiзнi закляття бувають… Вiд чужого вуха, або вiд чужого ока, або вiд поганого помислу. А тобi навiщо?

– Та так, – сказав Юстин, i дiд не розпитував. Зiтхнув тiльки i повернувся до своеi роботи – сорочку штопав.

– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дiвчина тут була…

Дiд звiв брову.

– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозумiло, звiдки взялася. Ноги нiжнi, туфлi панськi, новенькi. Нi екiпажа, нi коня, сукня така, нiби щойно з дому.

– Лиховiсники, – сказав дiд, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я i знав.

– Так немае ж нiякого горя…

– Дiвчина нiзвiдки – це не радiсть, синку. Радiсть – це коли дiвчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаеш, чия вона i звiдки прийшла… А це не дiвчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберiг тобi складу якийсь.

– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…

Дiдова брова звелася ще вище.

– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.

Здорове дiдове око дивилося пильно, слiпе – вiдчужено.

* * *

Весь наступний тиждень iшов, iнодi припиняючись, дощ. Трава в саду пiднялася по пояс; павук-провiсник уперто сидiв у лiвому нижньому кутку павутини, що в усi часи означало хмарнiсть, дощi та негоду.

Дiд усе-таки поiхав на ярмарок. Угнiздився у возi, прикрившись вiд непривiтного неба клаптем рогожки, i Юстин на кiлька днiв залишився вiдповiдальним за все господарство i всю худобу.

Пiзно ввечерi, закiнчивши нарештi всi справи i забравшись на холодну пiч – вони з дiдом нiколи не топили влiтку, – Юстин довго мерз, кутався у вiдвологлу ковдру, цокотiв зубами i, згадуючи Анiту, стискав у кулацi виготовлений дiдом оберiг – смолисту кульку з пiр’ям, яке стирчить iз нього.

Наступного дня небо було чисте, ясне, i перш нiж павук-провiсник устиг перебратися з лiвого нижнього кутка в правий верхнiй, увесь двiр i весь свiт виявилися залитими сонцем.

– Стiй!

Дiвчина здригнулась i зупинилася. Сукня на нiй була вже iнша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звiдки ти знову взялася? З неба?

– Вибач, – сказала дiвчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своiм виглядом – я вже йду геть.

– Стривай, – сказав Юстин у замiшаннi.