Господар колодязів

– Я тiльки хотiв… Ти нечиста сила?

– Що? Знову?! Королева верхiвцiв я, ти сам сказав… Прощавай.

– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобi ковбаси принiс. Я ii сам нечасто iм. А тобi принiс – хлiба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди подiлась? І як пiсля цього повiрити, що ти не нечиста сила?

– А, – Анiта запнулась. – Я справдi… Ти вибач. Менi треба було швидко пiти… – i вона опустилася на траву, просто де стояла, i, припрохуючи, поплескала по землi поруч iз собою.

Юстин помацав оберiг на шиi – i сiв.

Анiта зразу ж витягла свiй ножик i вмiстила iх обох у коло.

– Менi треба було пiти, – повторила Анiта. – Розумiеш… Я людина, така ж, як i ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберiг? Я його хоч на себе надiти можу, i менi нiчого не зробиться. Тому що я людина.

– А куди ти подiлася? – похмуро запитав Юстин.

Анiта зiтхнула:

– Ну, е у мене один… спосiб… Я на сонце дивлюся.

Юстин мимоволi пiдвiв очi до ясного неба. Зажмурився:

– Я теж iнодi дивлюся… Крiзь скельце.

Ну i що?

Анiта кивнула, нiби зрадiвши:

– От-от… Крiзь скельце. І я…

Вона торкнулася ланцюжка на шиi – на ланцюжку телiпалося закiптявлене скельце, дуже темне, кругле, з вiдшлiфованими краями.

– Я дивлюся крiзь нього на сонце, i воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Анiта. – А якщо сонця немае… Я тодi, пам’ятаеш, коли верхiвцi… Я на заходi сонця не зникла, хотiла ближче на них подивитись. А вранцi були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому.

І якби я тодi, у той просвiт, сонце не спiймала – тиждень менi тут сидiти, а батько… Вiн, загалом, не зрозумiв би.

Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.

– Це замовляння? – запитав нарештi.

Анiта всмiхнулася:

– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магiя.

– Так? – Юстин повiв лопатками, нiби вiд холоду.

– Нiчого особливого, – з удаваною байдужiстю сказала Анiта. – Подивишся – i вдома…

– А можна менi подивитися?

Анiта вiдсахнулася.

Швидко сховала скельце за вирiзом сукнi:

– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?

У ii голосi був такий жах, що Юстин спохмурнiв:

– А що?

– Нiчого, – сказала Анiта. – Просто… нi до чого це.

– А воно тiльки до тебе додому переносить?

– Звiдси – так, – кивнула Анiта. – З дому – в будь-яке… мiсце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких мiсць. Треба захотiти. Якщо старе мiсце – то згадати. Якщо нове – уявити.