Ключ від Королівства

 – Менi чи що?

Я простягнула руку, обережно заглянула в мiшок…

Це ж треба…

Полотнянi сорочки (саме мого розмiру, три штуки). Спiднi штани – двое. Жилет iз нашитими на нього сталевими пластинками (проте й не дуже важкий). Шкiряна куртка – скроена точно за мiркою, гарна й м’яка, на залiзних застiбках, iз закотами на рукавах. Ще однi верхнi штани – теж зi шкiри, найтоншоi обробки. Теплий плащ – здаеться, вовняний, темно-синiй, та ще й iз гербом! Пояси, хустки, ще якiсь чудовi дрiбницi, а головне – чоботи! (Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях у школi… Вона б луснула вiд заздрощiв!) Ось якi це були чоботи…

– Це все – менi?

Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо.

Пiд цим поглядом я ледве стримувала радiсть – усе-таки я маг дороги, а не дiвчинка в унiвермазi.

– І ось iще, – вiн витягнув з самiсiнького дна мiшка дивну рiч, схожу на вишиту срiблом хустину. – Пов’язуеш на голову, але щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.

Я взяла хустину в руки…

І радiсть моя зникла, нiби ii й не було.

Хiба я – справжнiй маг? Хiба маю на все це право – на такий плащ, куртку… на королiвський герб iз буквою «О» i драконом?

Гарольд помiтив, що я скисла.

– Ну що? – запитав iз фальшивим спiвчуттям. – Вирiшила залишитися з нами? Чи сумнiваешся?

Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч единий раз у життi?

* * *

Бiля ворiт замку до мене пiдвели коня. Ой, лишенько! Адже я ще тiльки мрiяла навчитися iздити верхи, а сама якщо й осiдлала когось, то тiльки сусiдського сенбернара!

Сiрий кiнь був такий високий, що я могла (трiшки пригнувшись) пройти в нього пiд черевом.

І, звичайно, нiчого було й мрiяти залiзти в сiдло без сторонньоi допомоги! Я уявила, як менi до сiдла прив’язують сходинки…

Якби на менi зараз був мiй звичний одяг чи хоча би вчорашнi недоноски – я б удала, що опинилася тут випадково. Але на той час на менi було повне убрання королiвського мага: чоботи до колiн, плащ iз гербом, на головi – чорна зi срiблом хустка.

І тому я не чекала допомоги, а вилiзла спочатку на стулку ворiт (вони були фiгурнi, гратчастi, iз чавунними гiлками й листям), а вже звiдти перебралася в сiдло.

Менi здалося, що я сиджу на слонi, а земля внизу – десь далеко. Кiнь переступив ногами – я вчепилася в луку сiдла. Кiнь поволi рушив уперед; я нiчого не бачила й не чула, у мене була едина мета – хоч би не впасти…

– Ноги запхай у стремено…

Гарольд, виявляеться, iхав поруч.