Ключ від Королівства

Сидiв у сiдлi прямо i розслаблено, як принц.

– Ноги в стремено, кажу. П’яти вниз. Носаки вгору i вбiк. Інакше ступня провалиться крiзь стремено вперед, кiнь злякаеться й понесе, а тебе волочитиме позаду…

Я зрозумiла: все, досить, треба звiдси драпати. Походила в гарному одязi, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королiвським магом – пора й честь знати. Поки я тут не скалiчилася – додому!

Стремена виявилися пiдiгнаними пiд мiй зрiст. Я абияк виконала пораду вчителя – розвела носаки, опустила п’яти.

Мiй кiнь поволi й плавно йшов за конем Гарольда, i я змогла нарештi вiдiрвати очi вiд землi й роззирнутися навколо.

А навколо люду! Стовповисько…

Стражники стояли вервечкою. Поважнi, вусатi, зi списами напереваги. За цими списами товпилися городяни – колишнi мешканцi Королiвства, якi тепер залишалися самi по собi.

– Ура! Ура! Слава!

Щось промайнуло у повiтрi. Лясь коня по шиi! Квiти… Букетик фiалок. Вiн упав у куряву, а вслiд за ним полетiли троянди, гвоздики, ще якiсь величезнi й невiдомi квiти… Вони пролiтали в мене над головою, над головою Гарольда, падали пiд ноги коням.

А конi й вухом не вели. Ішли собi й iшли. Урочисто ступали, як на парадi.

Десь заграла музика, вона лунала все голоснiше.

– Слава королю!

– Прощавай, Королiвство!

– Слава Оберону!

– Слава магам дороги!

Моi щоки палали все дужче й дужче. Я випросталася в сiдлi, наслiдуючи Гарольда. Набiгли сльози – чи то вiд вiтру, чи тому, що я розумiла: це единi хвилини мого трiумфу. (Бiльше нiхто й нiколи не назве мене «магом дороги» й не кине букет пiд копита мого коня…)

Услiд за Гарольдом я виiхала на площу.

Тут уже вишикувалися вервечкою конi й вози, карети й вершники – це й було мандрiвне Королiвство, i воно несподiвано здалося менi таким маленьким…

Сiрий кiнь – ну й розумаха! – без жодноi моеi спонуки зайняв свое мiсце поряд iз конем Гарольда. За нашими спинами стражники стримували натовп, який хотiв усе бачити i тому напосiдав i напосiдав…

– Гарольде. Гарольде…

Мовчання.

– Скажiть, майстре…

– Чого тобi?

– Що зараз буде?

– Вийде мер. Скаже кiлька слiв. Потiм Оберон… Його величнiсть вiддасть йому символiчнi ключi вiд мiста. Просурмить сурма… До речi, ти не передумала?

Я промовчала.

Натовп захвилювався сильнiше.

– Мер!

– Де?

– Отам! Дивiться!

– Слава пановi меру! Слава Королiвству!

Верхи менi було все чудово видно: на вкрите килимом пiдвищення пiднявся товстенький, нiби дiжечка на нiжках, чоловiк.