Ключ від Королівства

Вiн виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вiтер куйовдив рiденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевоi вiд хвилювання лисини.

І майже одразу натовп вiдсахнувся вiд ряду зiмкнутих списiв. Я сама ж пiдскочила в сiдлi.

Оберон з’явився нiби й нiзвiдки. Вiн височiв над усiма – над пiшими, над вершниками i над мером, що пiднявся на пiдвищення. Король гарцював на бiлому конi з дуже довгою гнучкою шиею, як… у дракона. Я придивилася й завмерла: морда королiвського коня чимось скидалася на морду крокодила – зуби стирчали вгору i вниз.

Шовкова бiла грива то вiдкривала, то знову закривала вiд мене цю зубасту пащеку…

Та все одно цей крокодило-, нi, драконокiнь (!) був прекрасний у кожному своему порусi. Здавалося, вiн летить над землею. А може, так воно й було?

Король сидiв у сiдлi, злегка вiдвiвши руку з великим бiлим посохом, на кiнцi якого мерехтiла червоно-зелена куля. (Мабуть, це був якийсь чарiвний жезл.) Я хотiла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навiть кiнь пiдi мною (вже який спокiйний), та й той здригнувся.

– Обе-е-рон!

– Слава королю!

– Слава!

У цьому гаморi потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидiв у сiдлi й дивився на нього так спокiйно й уважно, як дивився ще зовсiм недавно на мене…

Я покосувала на Гарольда. Вiн не зводив з Оберона очей i був незвично блiдий, навiть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як i для мене, вперше.

Уперше за його пам’ятi Королiвство залишае насиджене мiсце i йде в нiкуди, i невiдомо, що там, попереду, всiх чекае…

(Цiкаво, чи узяв вiн iз собою стару куртку, як велiла йому мати?)

Поки я про це розмiрковувала, мер закiнчив свою промову. Оберон кивнув йому й обвiв площу очима. І сказав лише одне слово – нiби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

– Прощавайте.

І простягнув меровi великий, нiби зi спектаклю про Буратiно, ключ.

Люди навколо загули, залементували, в повiтря полетiли шапки, капелюхи, жiночi хусточки…

А мене враз як шпилькою кольнуло: от-от зараз засурмить сурма. І у мене не буде вже можливостi для вiдступу…

Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

– Ну що? У тебе останнiй шанс iще е. Давай…

Вiн щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозумiло: мiй навчитель дуже хотiв, щоб я зникла з очей i позбавила його клопоту.