Ключ від Королівства

Оберон на своему драконоконi поволечки iхав уздовж каравану – вiд хвоста з господарськими возами – наперед, де було його мiсце. Інодi зупинявся й перемовлявся з кимось кiлькома словами.

От вiн усе ближче до нас… усе ближче… І часу для остаточного рiшенця все менше… менше…

Його кiнь був зовсiм близько, коли я раптом побачила, що до бокiв чудовиська (i до Оберонових колiн) притиснутi перетинчастi крила, а з нiздрiв вилiтае смужка диму.

– Привiт, Лiно.

Я, як могла, випросталась у сiдлi.

– Добридень, ваша величносте, – i спробувала усмiхнутися.

Оберон був серйозний.

– Ну що ж, вирiшуй. Ти вирушаеш з нами чи повертаешся до себе? – запитав вiн.

– Ви знаете, у мене ж нiчого не виходить…

(Що я роблю! Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти анi секунди, зараз просурмить сурма…)

– Невже я вам потрiбна, ваша величносте? Я така ще маленька…

Гарольд засопiв, ледь чутно постогнуючи.

– Звичайно, ти потрiбна нам, – Оберон i бровою не повiв. – Отже?

* * *

До полудня ми в’iхали в iнше мiсто – вже менше.

Тут теж зiбрався натовп, i стражники зi списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава!» i «Прощавайте!». Я на той час так утомилася, що просто падала з сiдла. Гарольд мовчав усю дорогу. Вiн був зовсiм розчарований, навiть пригнiчений.

Я вже нiчого навколо не помiчала й дивилася вниз, на своi руки з вуздечкою. Мiй кiнь не потребував команд – вiн був значно розумнiшим за мене i сам iшов у строю, то прискорюючи, то уповiльнюючи крок. Я краем вуха слухала вiтальнi вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж вiдпочинок? Коли це скiнчиться?

Навiть коли радiснi вигуки навколо перетворилися в суцiльне ревище, я не вiдразу зрозумiла, у чому рiч.

А потiм раптом озирнулася – поряд iз моiм конем, нога в ногу, плив бiлий драконокiнь Оберона.

– Втомилася?

– Нi, – сказала я, намагаючись випростатися в сiдлi. (Спина болiла неймовiрно.)

– Хочеш, щось покажу?

– Хочу, звичайно…

– Перелазь. – Вiн подав руку.

Я не зрозумiла навiть, що вiн задумав, – усе вийшло само собою.

Щойно сидiла на своему слухняному конику – i ось я вже в сiдлi Оберона, на спинi бiлого драконоконя. Попереду мене – довжелезна шия, розвiваеться на вiтрi молочна грива, косуе збоку каре око – розумне, майже людське.

– Поглянь. – Оберон сидiв позаду мене, я бачила тiльки його руки. – Бачиш усiх цих людей?

– Бачу.

– А зараз подивись-но сюди…

Вiн пiднiс до мого обличчя долоню. Я глянула крiзь його пальцi.