Ключ від Королівства

Менi (однiй iз перших!) принесли миску кашi з м’ясом, кухоль бульйону та ще й кухоль чи то морсу, чи то узвару ягiдного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обiд). Та ще кусень хлiба – житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це iз задоволенням ум’яла й усе випила, вiдчуття непоправноi помилки, яку я зробила, обравши Королiвство i не повернувшись додому, почало меншати й зникати, поки не розтануло зовсiм…

А коли згодом виявилося, що менi не потрiбно навiть посуд мити… Що в обозi е слуги, якi для того й приставленi, щоб нас, магiв дороги, годувати, i нам догоджати…

Це – супер!

Я вiдiйшла оддалiк, вмостилася на травичцi й пiдвела погляд до неба – синього-синього (у нашому свiтi такого й не бувае), а тут iще хмарки бiлi-бiлi, i ластiвки…

Я подумала: ось я i в Королiвствi… Король – мiй друг i скривдити не дасть.

От хiба справдi слiд звикнути називати його «ваша величнiсть». А то дружба дружбою, а шанобливiсть не завадить…

Цiкаво, а де принц? Адже вiн теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила.

А нареченi принца? Оберон казав, що, здаеться, аж шiсть. Нащо так багато? Треба буде розпитати.

І я, мабуть, задрiмала. Бо вночi дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрiмала, i сниться менi, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небi, а ластiвки навколо водять хороводи…

– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?

З переляку я так i сiла. Гарольд стояв поряд – рiшучий i похмурий.

– Це ти мене вчитимеш?

– Нi, дивитися на тебе буду! Швидко вставай.

У нас усього пiвгодини.

Робити нiчого – довелося встати iз свiженькоi травички та йти за ним. Вiн привiв мене на узлiсся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох iз потовщенням на кiнцi.

– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен вiдчувати небезпеку.

– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

– Минулий раз – не рахуеться! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен вiдчувати небезпеку. Пiд однiею з цих купин у норi – отруйна змiя.

Вгадай, пiд якою.

– Змiя?

– Так! І годi перепитувати!

– А як визначити? Потицяти посохом?

Гарольд, наче непритомний, закотив очi пiд лоба. Менi навiть лячно стало.

– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюеш, як!

– Отак, – вiн щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуеш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе вiдчуття в долонi. Ну, нiби ти посохом сприймаеш небезпеку.

– А як я можу посохом вiдчувати.