Королівська обіцянка

Нiби ввiмкнули двi зеленi лампочки iз зiницями, з тоненькими кров’яними прожилками…

Мое тiло миттю наповнилося слабкiстю.

Зверху трiщали кущi. Хлопчиська прочiсували iх, наче бульдозери.

– Де вона? От коза! Куди вона…

– А-А-А… А-А-А!

Уже й не знаю, що подумали пiшоходи на вулицi за парканом. Хлопцi дико заверещали у два голоси – один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затрiщали кущi, затупотiли черевики – i все стихло.

Тихо було хвилини двi чи три…

– Ти не забилась?

– Нi.

Оберон допомiг менi пiдвестися на ноги. Очi в нього досi загрозливо свiтилися в темрявi (набагато яскравiше, нiж у мене та Гарольда). Король дивився «нiчним зором».

Я справдi майже не забилася. Тiльки забруднилась добряче грязюкою та й колiна трусилися. І в рюкзаку щось трiснуло. Напевно, лiнiйка зламалась.

– Ходiмо.

– Куди?

– Вiдведу тебе додому. Мати божеволiе.

Я вирвала руку з його долонi:

– Не треба. Сама дiйду. У вас же справ – повнiсiнько…

– Поки я тут – час у Королiвствi зупинився, – м’яко нагадав Оберон.

– Сама дiйду, – повторила я вперто. – Вам не потрiбна моя допомога, ну а менi – ваша. Розiйдемося по своiх свiтах – i квит.

– Ну що за дитсадок…

Я повернулася й полiзла вгору схилом – навкарачки. Пiдошви ковзали. Я чiплялася за старi кущi жовтоi торiшньоi трави.

Хлопцiв, звичайно, немае i слiду. Тьмяно горiли лiхтарi. Я абияк обтрусила з колiн пiсок i налиплi грудки землi. (От витрiщиться мати, коли я приплентаюся додому в такому виглядi…)

А як же гарно починався день…

Оберон вибрався на дорiжку слiдом за мною.

Його очi бiльше не свiтилися – вони глибоко запали, сховалися пiд бровами, i тiнi навколо скидалися на темнi окуляри. Я раптом усвiдомила: поки я пхинькала на лавочцi в парку, у Королiвствi минуло кiлька дiб!

– Лiно, ти пробач мене…

Я мовчала, опустивши голову.

– Ти просто не розумiеш, чого вимагаеш.

– Нi, це ви не розумiете, що означае для Королiвства – втратити вас…

– Я-то розумiю, – сказав вiн тихо.

 – Ти сама не знаеш, наскiльки ти права.

– Якщо розумiете – чому не шукаете принцiв? Чому не дозволяете Гарольду? Чому не дозволяете менi?

Ми повiльно йшли пустельною дорiжкою уздовж ставка. У водi вiддзеркалювалися лiхтарi.

– Ось телефон, – буденним голосом сказав Оберон.

– Ну то й що?

– Подзвони матерi. Скажи, що прийдеш за пiвгодини.

Менi захотiлося плакати. Вiн був такий спокiйний, байдужий… непробивний.