Магам можна все

Я вивернувся весь – запустив у небо всi моi уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, i шкодував тiльки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моiм мистецтвом до глибини душi – його наiвна радiсть так розсмiшила мене, що останнiй вуглик я запустив баронету в штани.

…Ми розсварилися на все життя. Зi слiзьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима i, мугикаючи пiсеньку, пiшов додому.

У дорозi менi трапився колодязь.

Певно, сама доля вiдплатила менi.

Бо коли, зойкаючи на всi голоси й насолоджуючись вiдлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно – ноги моi ковзнули з вологого вiд роси каменя, i я перекинувся в чорну безодню.

Луна пiдхопила тепер уже справдешнiй зойк.

Упав я вiдносно вдало – принаймнi шию не зламав i не знепритомнiв, а значить, i оптимiзму не втратив. При менi були моi замовляння – я мiг скинути ланцюга, закрiпленого на коловоротi, мiг пiднятись, як муха, по прямовиснiй стiнi, мiг, у разi невдачi, прикликати людей собi на допомогу…

Ось тут менi вилiз рогом той феерверк.

Виявилося, що сил, потрiбних навiть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.

І ось коли я зрозумiв це – настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти рокiв, улюбленця долi, переконаного, що свiт iснуе тiльки для нього.

Холод. Темрява. Жах смертi.

Я мав борсатися в крижанiй водi, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимiстичнiшими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити.

Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькi стiнки не було змоги – руки зривались, нiгтi обламувались. Охоплений болем i панiкою, я взявся кричати щосили – горлати, надсаджуючи горло, з останнiх сил кликати на допомогу, i моi крики вже переходили в булькання…

Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирiчний Іл, якому я пiвгодини тому пiдкинув жару до штанiв.

Коли я побачив людське обличчя над собою – моя радiсть була тодi такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впiзнав недавнього товариша; я ждав, що вiн скаже ехидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?

Я знав, що вiн щось таке скаже. Тому що сам, на його мiсцi бувши, сказав би так.

– Зараз, – хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утiхою.