Мідний король

Розвiяр був обережний i нiмий, але думки його залишалися вiльними вiд нагляду. Пiд час роботи, на перепочинку, в темницi вiн уявляв собi вогнянку так i сяк. Вiн подумки готував яечню з ii яець i обiгрiвав ними оселi взимку, жбурляв яйця у ворога i придумував ще тисячi способiв, як ними скористатись.

Вiн не знав, де й за яких обставин дiзнаеться вiдповiдi на своi питання. І нiтрохи не тямив, коли це станеться.

* * *

Утомлюючись удень, вiн не одразу засинав уночi. Раби, причаiвшись у темрявi, крадькома порушували заборону на розмови; iнколи базiк викривали наглядачi, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов.

Розвiяр дiзнався багато про товаришiв у нещастi: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса пiдiбрали вночi п’яним на вулицях порту Фер, i вранцi вiн протверезiв уже в рабському караванi. Половина рабiв не пам’ятала, хто вони й звiдки: iх обпоiли «солодким молоком». Хто почастував iх напоем, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних iмен та iсторiй. Слухати iх було особливо моторошно.

«Пам’ять» – було видряпано на стiнi серед лайок i малюнкiв.

Ближче до пiвночi розмови затихали. Розвiяр, смертельно втомлений, засинав пiзнiше за всiх. Щоб вiдволiктись, вiн заходжався подумки читати уявлюванi книжки – вони допомагали заснути.

Усi iсторii про жiнок вiн пропускав – набридло переказувати iх Роджi. Зате чудово дiяли докладнi описи чужих земель, обрядiв, тварин i рослин, розповiдi про невiдомих iстот; Розвiяр читав про крилатi повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконiв, про личинок вогняних звiрюк, що живуть усерединi чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повiтрi, тому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню i розбий шкаралупу.

Розколоти ii випадково не можна – шкаралупа мiцна, треба захотiти. Коли трiсне шкаралупа – вийде вогняний звiр на волю i стане служити тобi три днi й три ночi, скоряючись словам i бажанням. Його не вражае нi стрiла, нi клинок, з твоеi волi уб’е й одного ворога, i сотню. А за мить перед тим, як спливуть три днi й три ночi, звели йому кинутись у воду – тодi вiн згине. Запiзнишся – лихо тобi. Стережись i пам’ятай: тiльки три ночi й три днi…»

Розвiяр сiв на пiдстилцi з моху. Спали його товаришi, свiтили зорi крiзь пролам у стiнi. Дзюрчала вода; Розвiяр щосили трiснув себе по лобi. У дверях, у вiконцi для варти, показалося блiде сонне обличчя.

– Канчука захотiв? Спати!

Розвiяр лiг.