Мідний король

Потiм вiдстав i пошкандибав у хвостi. Не треба квапитись; нехай вони вiзьмуть вантаж i пiдуть уперед.

Заспокоiвши вiддих, зусиллям волi перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирiшити, як i коли розбивати яйце. Чи знають наглядачi таемницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрiлять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?

Вантажники обережно викочували яйця з гнiзда, в’язали мотузками, навiшували на коромисла. У диму, у трiскотi iскор, вони самi здавалися чудовиськами – вiд куряви iхня шкiра зробилась чорно-сiрою.

«Утомилася, старенька, це останнi яйця, завтра вже не буде», – Розвiяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахiвник iз табличкою робив позначки, бурмочучи пiд нiс, перевiряючи цифри – унизу, де прийомка, стоiть iнший рахiвник, i щодня по закiнченнi робiт вони звiряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.

Скрипiли блоки, дзвенiли ланцюги, сичали носильники, коли iскра попадала в дiрку на рукавичцi.

Розвiяр чекав, дивлячись на далекi верховини гiр: у ранковому сонцi вони здавались ошатними й навiть гостинними. На мить пригадалось – i загасло у пам’ятi – лiтаюче мiсто Мiрте.

Як наяву, Розвiяр побачив митника, як вiн вимовляе, наче випльовуе, слово «гекса». І велить викинути Розвiяра за борт, мов погану ганчiрку. А Розвiяр у вiдповiдь розбирае чорну шкаралупу, i вогнянка заступаеться за нього.

Йому привидiвся чорний дим над мостами Мiрте.

Крики, страх, вогонь i попiл. Три днi й три ночi – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потiм, немае значення…

– Гей! Заснув?

Розвiяр струснувся, узяв на плечi коромисло з вантажем i, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутiший вiдтинок спуску. Знову звiв дихання, настроiвся на звичний ритм; одинадцять тисяч крокiв.

Зараз?

Нема куди квапитись. Попереду, бiля повороту, стоiть Роджi. Якщо розбити яйце – доведеться личинцi його вбити…

А чому нi? Хiба Роджi не такий, як усi наглядачi?!

Розвiяр спiткнувся.

Умить спiтнiли долонi. Роджi крикнув, коли Розвiяр добiг до повороту:

– Ти чого затинаешся, га? Життя обридло? Пiд ноги гляди!

Розвiяр промимрив щось у вiдповiдь.

Дорiжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось пiд ноги. Не треба поспiшати; ще маемо час, i там, нагорi, чекають на свiй час страховища, до часу ув’язненi в шкаралупах.