Мідний король

Тiло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а камiння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвiяра по нозi…

На стежцi, крокiв за двадцять, стояла iстота, яких вiн перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кiгтями й довгий пружний хвiст. Тулуб, укритий смугастим хутром, широкi людськi – чоловiчi – груди, порослi рудим волоссям. М’язистi руки, в кожнiй по короткому клинку. На головi залiзний шолом, що повнiстю закривае обличчя, а на спинi – в сiдлi зi стременом – помiщувався ще й вершник, тому що хвостата iстота була верховою.

Розвiяр побачив усе в деталях – як, бувало, встигав прочитати ледве розгорнуту книжкову сторiнку. Вiн побачив обличчя вершника, гордовите, смагляве, чимось схоже на гордовитi обличчя Золотих. Побачив у його руках свiтлi вигнутi мечi. Побачив ноги, узутi в чорнi чоботи з тонкоi шкiри, упертi в стремено – носками вгору i в боки. Побачив ледь вловний рух цього стремена: чотиринога тварюка з людським торсом присiла на заднi лапи, збираючись стрибнути на Розвiяра й покiнчити з ним – утовкти в стежку.

Жити!

Розвiяр не став бiгти, не став ухилятись – нi те нi iнше не могло його врятувати на вузькiй дорiжцi над прiрвою.

Замiсть цього крутнувся на мiсцi й ударив своею ношею об скелю, з усiх сил зажадавши свободи невiдомому чудовиську. Одне яйце розбилось iз вологим чмоканням.

Спалахнули мотузки. Посипалася шкаралупа, повалив чорний дим. Чотиринога iстота на стежцi застигла за мить до стрибка, а Розвiяр, кинувши коромисло, вiдстрибнув до самого краю стежки й мало не зiрвався.

Зi скалок шкаралупи, з сажi й обгорiлих волокон вибралася личинка вогнянки. Якби Розвiяр давнiше знав, що носить на плечах, не спав би так спокiйно на моховитiй пiдлозi в Схiднiй темницi. Мучився б через жахи. І тим бiльше дивним i диким здавалося, що це – оце – може кому-небудь пiдкорятися.

Чотиринога iстота на стежцi поступилась назад; дико й страшно скрикнув вершник, спалахнуло сонце на його клинках…

– Убий! – Розвiяр нi на що не сподiвався.

Личинка вогнянки здiйнялася, розметавши гострi крила, вкритi сажею, немов пилком. В обличчя вiйнуло жаром, Розвiяр упав на колiна, прикриваючи обличчя лiктями, вiдчуваючи, як трiщить на головi волосся.

Вiн не хотiв дивитись i все-таки бачив. Чотиринога iстота змахнула клинками, i вершник повторив його рух, але жоден iз чотирьох клинкiв не досягнув цiлi.