Мідний король

Личинка пронеслась над ними, почувся трiск, вершник вивалився з сiдла й упав на дорогу. Чотиринога iстота в останньому поривi гарячково спробувала зняти з себе шолом – i теж повалилась, придавивши тiло вершника тяжкою, непомiрною тушею. Личинка пiднялася вище, Розвiяр щосили надiявся, що тепер вона полетить геть, сховаеться – але жахлива тварюка спустилась на великий камiнь над стежкою. Склала на спинi крила, мов долонi i, здаеться, влiпила очi в Розвiяра – хоча в неi не було голови й не було очей.

Йому захотiлося стати частиною цiеi камiнноi гряди.

Стати недвижним. Стати каменем.

– Гей!

Згори вибiг iще один наглядач – видно, почув шум i поспiшив усе з’ясувати. Мало не зiштовхнув зi стежки Розвiяра; постояв, витрiщивши очi, позираючи то на личинку, то на труп Роджi посеред дороги, то на два страшних тiла – чотириногого i його вершника. Розвернувся i з вереском кинувся назад, i за хвилину його крик пiдхопили iншi голоси…

Личинка не зрушила з мiсця. Продовжувала сидiти, молитовно склавши крила на спинi.

Зате коли знизу, з четвертого повороту стежки, безгучно виринули ще двi чотириногi тварюки з вершниками i Розвiяр, забачивши iх, нажаханий притулився до дороги – от тодi личинка розвернулась, як сувiй, i атакувала знов.

* * *

Здавалось, минуло декiлька годин, а проте сонце тiльки трохи нижче спустилось над горами. Вiн стояв на стежцi, на третьому поворотi, звiдки чудово проглядалась ущелина. Вiн бачив, як по протилежному схилу вiдходить, легко долаючи неприступнi провали, загiн вершникiв на чотириногих тварях.

Трьом iз них уже нiколи не скакати по горах, не нападати на рабiв i наглядачiв; тiла двоногих i чотириногих мерцiв лежали осторонь, Розвiяр боявся на них дивитись.

Уцiлiле яйце вогнянки застрягло в розколинi бiля дороги. Личинка й досi сидiла на каменi, i бiльше не лишалося сумнiвiв, що вона Розвiяровi кориться. А вiн стояв перед нею, паралiзований свiдомiстю своеi несподiваноi влади.

Дiстатися до Фер… За три днi – хiба це можливо? Знайти Арвi та Лу, покарати iх… Нехай контрабандистiв давно нема в порту – перед очима в Розвiяра вони кричали в смертельному жаху й падали, ураженi личинкою, i знов кричали й падали.

Вiн i не пiдозрював, як глибоко в ньому засiла iхня зрада i як хочеться помститись.

Утекти… куди? У нього всього лише три днi. А до Мiрте за три днi можна дiстатись хiба що силою думки…

Тiкати! Не стояти!

Вiн ступив кiлька крокiв.