Мідний король

Озирнувся; здиратися по схилу, без стежки, значило рано чи пiзно скотитись униз i вбитись на гострiм камiннi… Дорога, якою ходить караван iз харчами, нижче… Як туди дiстатись – по трупах?!

Сонце, немов приклеене, висiло на тому ж мiсцi небосхилу. Над личинкою вогнянки тремтiло гаряче повiтря. Спотикаючись, Розвiяр побiг униз, сподiваючись вибратись до проiжджоi дороги…

З-за четвертого повороту стежки йому назустрiч вибiгли вартiвники. Не наглядачi – замковi вояки, озброенi мечами й списами. Вони викотились хвилею; переднi круто вповiльнили хiд.

Стали. Лад порушився.

– Шуу, – видихнув червонолиций чоловiк у блискучому сталевому нагруднику i з пiр’ям на шоломi. – Ах, Шуу… Стi-i-iй!

Розвiяр поступився. Личинка не ворухнулась.

Погляд червонолицього швидко окинув поле бою, спинився на вогнянцi, метнувся на Розвiяра. Провiдник загону був воiном i вмiв володiти собою, однак Розвiяр устиг прочитати в його очах жах. Той самий безмiрний страх, що називають «страхом Шуу».

Червонолиций усе знав про личинок i все швидко зрозумiв.

Його життя опинилося в руках Розвiяра; мiж вартiвником i лютою смертю стояла мить – i примхлива воля пiдлiтка-раба.

Тi, що завмерли за спиною чоловiка в сталевому нагруднику, теж зрозумiли це – по довгiй хвилинi.

– Охороняти! – крикнув Розвiяр.

Одночасно змайнули двi чи три стрiли. Личинка опинилася мiж вартiвниками i своiм новим хазяiном. Стрiли зникли в гарячому маревi над розкритими крилами i зникли без слiду, тiльки попiл просипався.

– Назад! – крикнув червонолиций. – Вiдходь!

Це була мить для прориву. Розвiяр вiдчув ii, почув, як чують удар дзвона. Нацькувати вогнянку на цих людей i по стежцi з попелу прорватися до волi. Ну?!

Стежинка пустiшала. Вартiвники вiдступали вниз, за четвертий поворот, за камiнну гряду. Удатна мить найшла i минула. Розвiяр зрозумiв, що запiзнився: червонолиций знову був господарем становища.

– Значить, це ти розбив шкаралупу, хлопче?

Спокiйний, навiть знудьгований голос.

Вартiвник давно знае вiдповiдь на свое питання. Тягне час, зрозумiв Розвiяр.

– Ти iх бачив? Звiруiнiв? Напiвлюдей?

Розвiяр мовчав.

– Це звiруiни, – повторив вартiвник наполегливо, буцiмто Розвiяр сумнiвався. – Ти звелiв убити iх? Молодець. Ти кмiтливий, добре зробив. Ми теж пiдстрелили двох… Їх було багато, дуже багато. Добре, що ти велiв личинцi iх убити.

Вiн говорив, не спускаючи з Розвiяра очей, i точно чекав чогось. Чого?

Свиснула стрiла.