Мідний король

Розвiяр упав; стрiла ударила в камiнь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрiлець квапився. Знову свист, цюкае в камiнь сталевий наконечник…

Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвiяра. Їi протнули двi або три стрiли, не завдавши шкоди. Розвiяр скотився зi стежки в щiлину мiж камiнням – туди, де лежало друге яйце. Воно зовсiм остигло; Розвiяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозумiти, звiдки стрiляють. Схоже, били зусюди: стрiльцi оточили стежку, поки вартiвник у сталевому нагруднику хвалив Розвiяра за кмiтливiсть.

Жити!

Пiднявши камiнний уламок, вiн щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа трiснула – глухо, безживно, i розтрiсла. У трiщинi, завширшки в два пальцi, показалася друга личинка – остигла, дохла.

Яйця вогнянки треба зберiгати у вогнi… На повiтрi вони остигають.

– Охороня-ати! – верескнув Розвiяр, коли ще двi або три стрiли вдарили в камiнь поряд iз головою. Вартiвники били завiсою, не бачачи цiлi.

Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Пострiли припинились. Розвiяр сидiв, забившись у щiлину, мов комаха.

Попереду три днi й три ночi.

* * *

Сонце спустилося за гори, коли з’явився гiнець iз замку:

– Звелено взяти живим.

– Живим сам бери, – вiдповiв незнайомий сварливий голос.

– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!

– Менi самому життя миле!

– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуеш?

– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвiяр.

Дуже хотiлося пити. Неподалiк шумiв струмочок. Личинка сидiла на каменi над його головою – бридка, гаряча, димна.

– Вийдеш – не зачепимо.

Розвiяр мовчав.

– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три днi й три ночi минуть… Що з тобою стане, ти подумав?

– Не погрожуй, – сказав Розвiяр. – Нацькую.

– Ах, то ти так…

Зробилося тихо.

– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гiнець.

Начальник варти вилаявся.

– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобi дороге. Чуеш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим.

– Вистрiлите.

– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!

– Зажди, – сказав Розвiяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’е – того вбий одразу. Ясно?

Годi було дожидати вiдповiдi вiд личинки. Однак Розвiяр був певен, що наказ вона зрозумiла i виконати цiлком спроможна; усi, хто його чув, подiляли певнiсть.

Повагавшись iще, Розвiяр випростався.