Мідний король

В ущелинi лежав присмерк, а верхiвки гiр iще ловили сонячне промiння. На стежцi, знайомiй до кожного камiнця, тiсно було вiд вартiвникiв, стрiльцiв i мечоносцiв.

– Поряд, – сказав Розвiяр личинцi.

Личинка пiдсунулася ближче; по ii крилах бiгали спалахи й тiнi, як по вугiллю в багаттi. Вiн ненавидiв ii й боявся, бридкоi, смертельно небезпечноi тварюки. І тiльки завдяки iй був ще живий – хай ненадовго.

– Гаразд, ведiть.

І вiдходячи, устиг востанне подивитись на ущелину з ii зубцями й провалами, з розмаяними стрiчками водоспадiв.

* * *

Уперше в життi Розвiяр опинився у верхнiх ярусах палацу. Тут горiли смолоскипи, шелестiв вiтер в ажурних балконних решiтках, струменiли джерельця, падаючи в чистi камiннi чашi. Розвiяр iшов повз них, слухаючи плюскiт води, умираючи вiд спраги – i не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвiваючи жаром, рухалася личинка.

Вартiвники зi зведеними арбалетами ступали позаду. Шкiрою в дiрках сорочки Розвiяр вiдчував усi стрiли, спрямованi в спину.

– Стiй.

Розвiяр зупинився.

Низькi дверi освiтлювались единим смолоскипом.

– Велiли впустити. Самого. З тварюкою.

– Як?! Та бути такого…

– Наказ! – гаркнув чоловiк, що заступив собою дверi. – Наказ володаря!

І обернувся до Розвiяра:

– Ти подумай, щеня… Є рiзниця, як умирати. Іди!

Розвiяр увiйшов, i разом iз ним увiйшла личинка вогнянки.

* * *

Тут було прохолодно. Кiмната, висiчена в скелi, розмiщувалась високо над ущелиною. Другi дверi, набагато бiльшi тих, що в них увiйшов Розвiяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрi кiмнати була водойма, на поверхнi недвижноi води вiддзеркалювалися свiчки.

Розвiяр побачив воду й мало не заплакав. Хотiв потягнутись рукою, зачерпнути, – але пiдняв очi й обмер. Навпроти, у дерев’яному крiслi з поруччям, сидiв той, кому належав замок, люди й сам Розвiяр.

Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперiзувало вид, сягаючи плiч. Тонкий нiс був колись зламаний. Губи розтинав давнiй шрам. Очi дивились без нiякого виразу; нiколи в життi Розвiяр не бачив такого непевного – i такого проникливого погляду.

Вiн стояв нерухомо хвилину й двi. Вогнянка сидiла заблизько, на Розвiярi почала жеврiти холоша; вiн не витримав i вiдступився, порушивши недвижнiсть i тишу.