Мідний король

– Ти хочеш пити?

Розвiяр не сподiвався цього питання. Кивнув – точнiше, смикнув головою.

– Пий, – рука з перснем указала на воду.

Розвiяр пiдiйшов. Упав на колiна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись вiд холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.

– Навiщо ти розбив шкаралупу?

Розвiяр пiдняв голову. Блiде обличчя володаря осяяне було вогнями свiч – i мерехтливим, нерiвним свiтлом палючоi вогнянки.

– Вони б мене вбили.

– А тепер – ти думаеш вижити?

Розвiяр скосив очi на вогнянку.

Вiн може вбити володаря. Зараз. Володар знае це; вiн дозволив Розвiяру ввiйти самому, з вогнянкою. Нi: вiн наказав йому ввiйти самому. До кiмнати, де, крiм володаря, нiкого нема.

– Хочеш убити мене?

Розвiяр пiднявся з колiн. Довго дивився в очi володарю; ця людина звикла командувати смертю, як iздовим щуром у колесi. Вона багато разiв була поруч – i завжди пiдкорялась.

– Я тiльки хочу жити, – повiльно сказав Розвiяр.

– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоiв крихту моеi влади. Ти гадаеш, я це подарую?

Здавалося, володарю подобалось гратися зi смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, вiн зазнавав насолоди.

– Менi не потрiбна влада… нiяка. Я тiльки хочу жити, – промовив Розвiяр, не спускаючи очей. – Я… обмiняю цю личинку на мое життя. Хай навiть не свободу.

– Ти торгуешся, – володаревi губи вперше здригнулись, окресливши усмiх. – Зi мною.

– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати iй.

– Накажи.

Розвiяр ковтнув. Очi без нiякого виразу дивилися крiзь нього. Володар чекав, вiн був несповна розуму, божевiльний самогубця; Розвiяр нараз чiтко зрозумiв: йому не вижити, i краще, що можна зробити, – це наказати вогнянцi вбити себе одразу по смертi володаря.

Вiн зрозумiв це й розлiпив губи. Миттево в очах володаря щось змiнилося. Вiн викинув перед собою руку:

– Стiй! У наказi була така сила, що Розвiяр перестав дихати.

– Ти насправдi небезпечний, – сказав володар, i його очi дивились тепер не крiзь Розвiяра, а просто йому в обличчя.

Декiлька хвиль Розвiяр напружено мiркував. Потiм перевiв дихання.

– У воду, – сказав вiн личинцi.

І та, не маючи страху смертi, скорилась моментально.

Зашипiла вода, пiднялася пара, тiло вогнянки почорнiло – i спливло, безживне, слизьке. Вода в басейнi замулилась.