Мідний король

– Варта, – не пiднiмаючи голосу, сказав володар.

Розвiяр, не озираючись, почув тупiт i дихання за спиною.

– До ями, – сказав володар.

* * *

Вiн думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камiнний мiшок, накрили згори гратами, i запала темрява; Розвiяр, зморений i розгублений, узявся дослiджувати темницю навпомацки.

Не те щоб вiн сподiвався втекти. Вiн просто не мiг сидiти без дiла; нiякого iншого виходу, звiсно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стiл, чи то надгробок – i прилiплена до ii краю маленька свiчка.

Свiчка! Справжнiй восковий недопалок! Розвiяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потiм, подвоiвши зусилля, узявся нишпорити по камерi – i знайшов стiнну нiшу, а в нiй – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.

Вiн довго порався, крешучи вогонь. Вiн був упав у вiдчай, але не здався, i кiнець кiнцем свiчка загорiлась. Розвiяр спершу замружився, а потiм, коли звикли очi – побачив пiдлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стiнну нiшу й самi стiни з вiдбитками величезних зубiв – темницю прогризали в каменi скельнi черв’яки.

Йому зробилося страшно – не вiд того, що вiн бачив. Вiн злякався, що свiчка догорить i знову доведеться лишитися в мороку.

Вiн згадав про Схiдну темницю, як про покинуту домiвку – там просторо й видно зiрки, там вода й м’який мох. І там е «завтра», i «пiслязавтра», i «за тиждень»; тут, у ямi, вiчно тягнеться нiч.

Вогник свiчки складався, виявляеться, з кiлькох частин: темний у центрi, яскравий на верхiвцi й по краях.

Хороший вiск спливав повiльно: Розвiяр згадав маяк, де було свiтло вдень i вночi. Згадав стогiн полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пiнний слiд за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотiв вiдпускати його на «Лусцi» i все-таки вiдпустив.

Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вiнчиком. «Мiдний королю, Мiдний королю. Вiзьми, що цiную, подай, що потребую.

Розвiярова тiнь лежала на стiнi – чорна, страшна. А якщо цього разу подiе?! Адже немае iншоi надii, тiльки на Мiдного короля. Вiзьми, що цiную. Подай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!

Тремтливою рукою Розвiяр повторив рух, якого навчив його колись старий.

– Мiдний королю… Мiдний королю!

Вiн затнувся, опанував себе i продовжив:

– Вiзьми, що цiную! Подай, що потребую!

Свiчка зникла без звуку.