Мідний король

Великi краплi мильноi води покотилися по сукнi.

– Нi… я боюся. Я боюся, я не можу.

* * *

Увечерi Розвiяра викликав сотник Бран.

– Беру людей, iду на перевал. Патруль в улоговинi бачив цих тварюк, звiруiнiв, i iхнi баби з ними. Якщо баби – значить, клан знявся з мiсця, тут би iх i накрити, коли через перевал пiдуть. Тебе ставлю в нiчну змiну, по пiвночi заступиш на середню галерею, там старий Тис розвiдний. Дивись менi обома, зрозумiв?

– По пiвночi, – слухняно повторив Розвiяр.

З ударом вечiрнього дзвону вiн переступив порiг «птахiвнi», куди так довго не смiв навернути очей.

Старша служниця поставила руки в боки:

– Ти до кого?

– До Джаль.

– Щось молодий на вигляд, чи не з молодшоi десятки?

– Дiйсний вартiвник.

– Значить, раннiй, – сказала служниця задумливо. – Гаразд, iди, я Джаль позначку поставлю на сьогоднi… Рахувати умiеш? Праворуч, третi дверi пiсля десятих.

Розвiяр вийшов на балкон, бiлий i чистий, загороджений вiд прiрви невисоким камiнним бар’ером.

Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пiшов уздовж стiни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлоi трави. Оберiг? Знак?

Вiн увiйшов не постукавши.

Вiкон не було. Горiла свiчка в кутку, вiдбивалась у маленькому залiзному дзеркалi. На низенькому дзиглику спиною до дверей сидiла Джаль, розпущене волосся лежало в неi на спинi.

Вона не озирнулась. Мабуть, перше не розгледiла його – вартiвник увiйшов, звичайна рiч. Розвiяр причинив дверi (у кiмнатi стало темно), пiдiйшов, зупинився в дiвчини поза спиною i побачив у дзеркалi два обличчя – свое i Джаль.

Вона його впiзнала. Вiн себе – нi.

Вiн давно вже не дивився в дзеркало. Як багато хто з вартiвникiв, не тратив часу на голiння, а натирав пiдборiддя i щоки шапинкою «безбородого гриба», що без зусиль виводив щетину. Тепер перед ним була незнайома людина, з витягнутим блiдим обличчям, гострим пiдборiддям, дуже темними очима дивноi форми. Переламаний нiс випинався вперед бiлим хрящиком, обличчя було доросле й хиже, цiлком незворушне.

Поряд вiддзеркалювалася Джаль, вiд ii дихання здригалося полум’я свiчки. Чого вона злякалась?

– Чого ти злякалась?

Вона понурила очi, спустивши вii, мов фiранку:

– Драстуй… ти прийшов на всю нiч?

– Я прийшов тебе забрати.

– Нi, – вона похитала головою. – Не можна…

– Можна. Варти нема в замку, тiльки нiчна змiна. Я стою по пiвночi на середнiй галереi, туди спуститися з вашого балкона – навiть миша зможе.