Мідний король

Прочиненi дверi похитувались, мовби долоня, що манить. У глибинi сховища хтось ходив, стараючись ступати тихiше, i це не були кроки Золотого.

Розвiяр притиснув до грудей книгу i в темрявi вибрався з кiмнати. Ззовнi стояла нiч, високi вiкна ледь-ледь освiтлювалися свiтлом чи то мiсяця, чи то далеких лiхтарiв. Полотнища павутиння, що охороняли книжки вiд вологи, здавалися чорними, i тiльки в стелi в самому кутку вiдсвiчували зеленим фосфоресцентнi грона – очi павукiв Ча.

Розвiяр поточився. У цю мить попереду за стелажами, десь бiля входу в сховище, мигнув вогник.

Розвiяр затамував подих. Вiн не мiг би пояснити, чому таiться, чому волосся в нього на головi стоiть диба. Може, йому наснився жах, у якому когось убили. Може, цей жах ще тривав. А може, убивство сталось насправжки.

Знову почулись важкi кроки. Затрiщало павутиння. Хтось негучно вилаявся – гострим, високим голосом. Не бiблiотекар.

– Тут мають бути ще кiмнати, – сказав iнший голос, зiрваний.

– Шуу! Павутиння…

– Учора вранцi сюди увiйшов чоловiк, переписувач, i вiн не вийшов.

Шукай його, Кру.

Загорiлося яскраве свiтло – двi або три великi свiчки, зв’язанi разом. Крiзь напiвпрозорi сiтi Розвiяр побачив двi тiнi – силуети з мечами в руках. Нагострена сталь розiтнула павутиння, Розвiяр ледве встиг вiдступити за стелаж.

Вiн був без зброi. Обидва клинки залишились у Шлопа.

– Шукай його, Кру. Скорiше. Лаючись i зриваючи сiрi полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кiлька крокiв вiд Розвiяра. Виявив дверi в кiмнату переписувачiв.

– Дивись-но! Тут сумка, речi… Вiн не пiшов!

– Не пiшов, – iз глибоким удоволенням вимовив зiрваний голос. – Вiн тут, так. Нiкуди не дiнеться.

У цю мить Розвiяр заспокоiвся. Двое шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер вiн не сумнiвався – бiблiотекаря. Життя Розвiяра висiло на ниточцi, але цю ниточку тримав вiн сам; у його владi було вижити – або загинути.

Вiн зважив книжку в руках, примiряючись, як битиме – i враз зрозумiв, що це не копiя, над якою вiн трудився двi доби.

У темрявi, зi сну, вiн схопив оригiнал «Хронiк звiруiнiв», i це була удача, тому що оригiнал важчий.

Свiт зробився дуже чiтким. Розвiяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’янiй пiдлозi, знав, де стоiть лiхтар i де причаiвся убивця. Вiн не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед i вклав у цей стрибок усю свою жагу життя.

Сиплий чоловiк виставив меча, скочивши, як змiя, цiлячи Розвiяру в живiт.