Мігрант

І вiн устав:

– Збираймося! – Його голос легко перекрив i хлопчачу балачку, i гурчання прибою. – Повертаймося до табору, i ввечерi, якщо встигнемо, складемо регенерацiю… Вставай!

* * *

«Якщо встигнемо».

Айра повiв колону до табору – швидкою ступою, iнодi бiгом. Берег спорожнiв. Прибiй налягав на пiсок i враз сповзав iз нього, наче ковдра.

Тимор-Алк сидiв бiля водоспаду, опустивши ноги у воду. Нiби не зауважив, що всi пiшли.

– Я можу тобi допомогти, – сказав Крокодил. – Уставай.

– Чого ти до мене причепився? – з болем у голосi озвався Тимор-Алк.

Крокодил сiв поряд – на пiсок:

– Давай помiркуемо. Припустiмо, я мiгрант, упав iз неба. Припустiмо, я нiчого про вас не знаю. Та природна iдея, що я хочу допомогти комусь безкорисливо, тобi не спадае на думку. Тобто у вас на Раа не заведено безкорисливо допомагати?

Тимор-Алк повернув до нього змучене обличчя:

– Ти не можеш менi допомогти! Менi нiхто не може допомогти… Навiть бабуся казала, щоб я не iхав. Навiть вона!

І стримав сльози.

– Подумаймо, – знову почав Крокодил. – Вона ж тебе любить, чи не так?

– Я говоритиму про це.

– Ти зрозумiй, я мiгрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землi бабусi дуже люблять онукiв.

«А чи любитимуть через мiльйони рокiв?» – виправив себе подумки.

– Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалi…

Вiн прикусив язика.

– А де твоi батьки? – м'яко запитав Крокодил.

– Вони померли.

– Нещасний випадок?

– Так.

– Менi теж усi казали, щоби я не iхав, – зiзнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумiю.

Тимор-Алк понурив голову.

У прибоi ходила велика пташина, бiла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – i на чашку зi шкiльноi iдальнi.

– Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

– Айра сказав, що ввечерi ми будемо складати регенерацiю, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсiм не вмiю.

Тимор-Алк глибоко зiтхнув i витягнув ноги з води. Пухирi луснули, пiд ними рожевiла свiжа шкiра.

– Оце так! – у щирому захватi промовив Крокодил. – Навчи мене. Вiддячу.

Вiн стягнув iз порiзу на руцi брудну ганчiрку, пов'язану замiсть бинта. На Землi рана в таких умовах загноiлася б вiдразу. А тут – нiчого; мае кепський вигляд, але гоiться. Сама собою.

– Я не можу нiкого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумiю, як це вiдбуваеться.