Печера

Треба добре завести – iнакше вона не потягне ритму…

Його настрiй трохи полiпшився; вiн пiднявся в кабiнет, випив кави, потiм прикинув розклад репетицiй на наступний тиждень, потiм подзвонив колишнiй дружинi й досить приемно побалакав iз сином. Зв'язався з адмiнiстраторською, переконався, що «Залiзнi бiлки» розпродано на два мiсяцi наперед, задоволено кивнув i подався в зал.

Публiка, всуцiль пристойна й респектабельна, щiльно заповнила партер, i непохитна бабуся з програмками гнала на верхнiй ярус «заблукалу» парочку студентiв iз вхiдними квитками.

Раман пройшовся по фойе – за скляними дверима напитував «зайвого квиточка» вигнаний довготелесий юнак, i на лицi його був розпач.

«Бiлки» пiшли добре.

Раман сидiв у директорськiй ложi – праворуч од сцени; Клора Кобець працювала пристойно, на нервi, але без натиску. Звично фiксуючи дрiбнi неточностi та «блохи», Раман, сам не помiчаючи, клацав пальцями, допомагаючи пiдтримувати ритм. Метроном, метроном, метроном…

Потiм вiн на якийсь час захопився, милуючись своiм дiтищем – точним, гранованим, як алмаз, прозорим i твердим спектаклем; потiм з третього ряду вибралися двi фiгури i крадькома поспiшили до виходу, коло дверей iх догнали ще двi; Раман поморщився – так, «Залiзнi бiлки» вимагають пiдготовленого глядача.

Краще б ото не бiгали по залу, заважаючи сусiдам, краще б дочекалися антракту й спокiйно пiшли…

Вiн знову спробував зосередитися, але з цього моменту думки його розбрелися, наче буйнi п'яницi. Несповiдимi кривi стежки вели iх усе далi й далi вiд дiйства, що розгорталося на сценi; Раман думав про жiнку з возиком.

Коли народився син… Вони з тещею купили клейончастий, простенький, синьо-бузковий вiзок. Батькам належить вiдчувати гордiсть, уперше виходячи на прогулянку з рiдним згортком на чотирьох колесах, але Раман пам'ятав тiльки втому та страх. Вiн просто не знав, що робити, якщо маля закричить.

І малий кричав. Ох, як вiн одного разу кричав, Раман iшов додому сотнями незнайомих вулиць, не йшов – бiг, штовхаючи возик, наче лоток з морозивом, i зустрiчнi жiнки дивилися на нього, як на ката…

Возик… Вiзок…

На сценi застигла чiтко вивiрена мiзансцена; Раман завжди злився, коли героiня не потрапляла в потрiбну точку, але сьогоднi Клора Кобець завмерла саме там i тодi, де й коли iй було велено, Раман самовдоволено всмiхнувся, догана не минулася марно, ганяти iх треба, ганяти…

Возик.

Молода мама на тому боцi перехрестя рiзко пiднiмае складаний каптур возика.