Печера

Сiра машина зриваеться з мiсця…

Мiзансцена.

Три об'екти, три точки – дiвчина Паула, що ступае з тротуару на брукiвку, молода мама… Машина. Водiй не бачить за рогом Паули, але жiнку з возиком вiн бачить прекрасно, а глядач, що спостерiгае з балкона, випадковий глядач Раман, бачить усiх трьох…

Вiн утратив цiкавiсть до вистави. Чудовий механiзм, сконструйований ним до найдрiбнiшоi деталi, до секунди, до нюансу, – машина його найкращого спектаклю котилася й котилася сама собою, i вiн уже знав, що завтра, всупереч звичаю, не робитиме акторам зауважень…

Ну якого дiдька, як це взагалi може бути – спецiально спрямовувати автомобiль на людину? Та ще й на дiвча? Незбагненно…

Бридкi фантазii.

На той тиждень, нiде не дiнешся, доведеться вирiшувати питання зi звiльненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п'ятьох – за борт, а лементу буде, крику…

Можливо, Паулу Нiмробець просто з кимось переплутали?…

Їi вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховiсною. Тому що темна особистiсть Паули – це ii справа, але навiщо втягувати в цю iсторiю сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?

Вiн згадав, як це дивне дiвчисько стояло посеред кiмнати, притискало до грудей дипломат i бурмотiло, дивлячись у пiдлогу: «Про людину i ii страхи…».

Раман зiтхнув.

Вистава, що зробила йому iм'я. «Дiвчинка й ворони». Десь у запилюженiй шафi зберiгаеться товста папка з газетними статтями – ледь чи не кожен критик вважав за свiй обов'язок вiдзначитися. Комплiменти i славослiв'я, пiвдесятка версiй – i все це так розумно, так професiйно, правильно i яскраво…

Жодна душа не знае, що пiд час роботи над виставою на Рамана напосiли незбагненнi страхи.

Вiн боявся висоти, темряви, лiфта, метро… Навiть думав було про лiкарську консультацiю…

І все минулося на другий день пiсля прем'ери. Того самого ранку, коли вiн прокинувся знаменитим.

І, залишившись таемницею для критикiв, усе це, незрозумiло як, вiдкрилося школярцi Нiмробець. «Найкраща ваша вистава…»

На сценi йшов напружений дiалог, фiнал першоi дii; Раман поклав лiктi на синiй оксамит ложi.

Внутрiшнiй метроном пiдказував йому, що дорогоцiнний ритм не втрачено, – однак задоволення не було. Було роздратування.

Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращоi вистави котиться мимо, нехтуючи i партер, i гальорку, i свого власного творця.

* * *

Простiр Печери бачився йому в постiйному русi – пульсуючi судини переходiв, що переганяють по ярусах тепле життя.