Печера

Мiнi-спiдницю вона вдягла тiльки тому, що сьогоднi вранцi Митик зiпсував ii робочi джинси; звiсно, пояснювати це Розганяевi було нижче Паулиноi гiдностi.

– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зi звичноi кавовоi чашечки. – Отже, ми маемо асистентку Нiмробець, в активi якоi очi й колiна, а в пасивi… ДЕ касети вiд Ковича?! Ти повинна була принести iх УЧОРА!..

Паула втягла голову в плечi.

При думцi про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щiлинi мiж цеглинками тротуару.

І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…

Сьогоднi вранцi Митик узяв брусочок червоного пластилiну, розтопив на сушарцi для рушникiв i пiдклав тiтцi на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сiдала за стiл. Пластилiн розплющився, як червоний капелюшок сироiжки, i значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик вiдбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…

– Ти чуеш мене, Нiмробець?

Паула опустила голову.

Думка про розплавлений пластилiн раз у раз змiнювалася думкою про саагiвську сутнiсть режисера Ковича.

– Менi дуже прикро, Нiмробець, але тобi доведеться робити кар'еру десь в iншому мiсцi.

Розганяй постояв, вивчаючи ii схилену голову; широко крокуючи, пiдiйшов до захаращеного стола, висмикнув зi стосу паперiв самотнiй, лиховiсного виду аркушик.

– Розпорядження про твое звiльнення.

Копiю вiднесеш у бухгалтерiю, одержиш своi грошi i зробиш так, щоб ми бiльше не зустрiчалися.

Паула пiдвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:

– Плакати треба було ранiше! Де касети вiд Ковича, де, де?! Яке ти маеш право зривати менi творчий процес, ти, iстота, що самостiйно й кроку не вмiе ступити?! Ти не вмiеш рота розкрити, не вмiеш домовитися з людиною, про iнiцiативу я й не кажу – що з тебе вiзьмеш…

Паула дивилася на нього крiзь набiглi сльози; Розганяй бачився то круглим i товстим, як хмара, то довгим i вузьким, як нiжка смерчу.

Тюбик помади в щiлинi тротуару…

Зловорожий Митик. Пiймати й нам'яти вуха – тiльки не хочеться сваритися зi Стефаною…

– Що ж менi тепер робити?… – запитала вона, i голос погано ii слухався.

Розганяй вiдвернувся:

– Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими колiньми… Нiчим тобi, Пауло, не можу допомогти. Розум не купуеться.