Печера

– Отже так, Нiмробець… Вiн просив приiхати по матерiали пiсля вистави. Пiсля сьогоднiшньоi вистави, в театр, о десятiй вечора… Ти зрозумiла?…

Паула не зрозумiла нiчого, але треба було кивнути, й вона кивнула.

* * *

Сенсори, приклеенi стьожечками пластиру, заважали. Їх було повнiсiнько – на лобi й на шиi, на скронях i на зап'ястках, i навiть на потилицi; шкiра свербiла так, що несила було терпiти, та почухатись не було анi найменшоi змоги.

– Не рухайтеся, дослiджувана. Не ворушiться, бо буде спотворення на виходi…

Паула зцiпила зуби.

Пiсля обiду ii пiдстерiг у «скляночцi» Дод Дарнець – i, солодкий як мед, умовив «спробувати попрацювати». Роботи, за його словами, було щонайбiльше на годину, причому цiкава справа й симпатичнi люди не дадуть Паулi нудьгувати, а пiсля «тестування» спецiальна машина вiдвезе ii, куди вона скаже. Паула розвiсила вуха й, зiтхнувши, погодилась. Усе одно iй нiде було вбити час.

«Цiкава справа» виявилася зграею сенсорiв, що огидно липли до тiла, та нескiнченною серiею дурних питань.

Скiльки це тривае? Двi години? Три? Перед початком «iспиту» Паулi запропонували зняти з руки годинник, i тепер вона бачила перед собою тiльки нудну стiну, обклеену корком, та схилену лису голову круглого чоловiчка в бiлому халатi – представника «симпатичних людей». Крiсло, неприемно схоже на зуболiкарське, давно натерло iй спину й намуляло зад.

– Жаби дуже бридкi, – лисий експериментатор бубонiв, не пiднiмаючи голови; на всi запитання Паула мала вiдповiдати тiльки «так» або «нi».

– Реагуйте швидше… Жаби дуже бридкi.

– Нi, – повiдомила Паула роздратовано.

– Червоний колiр викликае втому.

– Нi!..

– Я завжди без остраху беруся за ручку дверей.

– Т-так, – Паула затнулася.

Лисий чоловiчок залишався байдужим; руки його автоматично тарабанили по маленькiй клавiатурi.

– Я спокiйно ставлюся до страждань тварин.

– Нi!..

– Раз на тиждень у мене бувае запор…

– Нi!..

– Телеграфнi стовпи викликають думки про сексуальну агресiю…

– Нi!!

Експериментатор пiдвiв погляд – тьмяний, абсолютно вiдсторонений, наче в зуболiкарському крiслi перед ним сидить не жива розлючена дiвчина, а якась умовна гiпотетична iстота, цiлком байдужа i до жаб, i до червоного кольору, i до телеграфних стовпiв.

– Іде спотворення на прилади, – повiдомив експериментатор докiрливо й сумно. – Останню серiю доведеться повторити. Зосередьтеся: великi автомобiлi бажанiшi, нiж малi.

Паула мовчала.