Печера

Вона сама винна, ii iдiотська нерiшучiсть – ЩО ii змусило сюди припхатися?!

– Припинiть iстерику, – сказав лисий з огидою. – Раз у життi вам випала нагода зробити щось корисне для людей…

Вiд образи Паулi навiть плакати перехотiлося. Куций експериментатор мав за нiщо ii роботу, i навiть самий факт ii, Паулиного, iснування; на його думку, едино кориснi для людей були тiльки вiн сам та ще пiддослiднi пацюки, запакованi в зуболiкарське крiсло…

Лисий витлумачив ii онiмiння як готовнiсть до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкiстю жертви – вибрався з-за свого пульта, пiдiйшов до Паули, по-хазяйському поправив зiрванi датчики:

– Спочатку ви справляли значно приемнiше враження.

Заспокойтесь i спробуйте зрозумiти, що ваша примха – це тiльки ваша примха, – товстий шмат пластиру лiг iй на праве зап'ястя.

Паула вiдчула свою безпораднiсть. Як любила казати Стефана – «вантажать на того, хто спину пiдставляе». Стефана нiзащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату iсторiю. А якби й дозволила, то зумiла б сказати «нi», та так, що й лисий експериментатор почув би…

Безшумно вiдчинилися дверi.

Тобто Паула дверей не бачила, але вiдчула, як миттевий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий пiдняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.

– Щось ви довго, – сказав хтось невидимий, i голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохiд реве на все горло, то чоловiк говорив тихо, майже пошепки.

– Я хочу виконати роботу, – повчально вiдповiв лисий.

 – Виконати ii якнайкраще, а не побити рекорди швидкостi…

Дверi причинились, i Паула злякалася, що чоловiк з низьким голосом задовольнився вiдповiддю лисого й пiшов, залишивши все як е; та через секунду вона зрозумiла, що помилилась. Невидимий спiврозмовник лисого зачинив дверi, зоставшись у кiмнатi.

Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, пiдняв на Паулу очi – i погляд його був украй неприязний:

– Продовжимо… Носiння темних окулярiв призводить до iмпотенцii в чоловiкiв.

Паулi раптом стало смiшно.

Може, тому, що лисий поставив свое дурне запитання з перебiльшеною серйознiстю, а може, тому, що в особi новоi, невидимоi людини вона враз вiдчула пiдтримку, але вона розсмiялась i насилу видушила крiзь смiх:

– Ну… це… залежить… у яких… чоловiкiв…

– Що тут смiшного?! – загорлав експериментатор, причому доволi грубо. – Якщо ваших розумових здiбностей вистачае тiльки на це, то постарайтеся свою дурiсть приховати!..