Самум (збірник)

А якби я розказала чесно, що i як зi мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лiкування, i сидiла б я в палатi, i з нудьги знiмала б вiнець безшлюбностi подругам по нещастю…

Добре, що я прикусила язика й не розказала iм правди про демона. Не зiзналася, хто менi лоба об дзеркало розбив, хто синця пiд оком поставив. Утiм, синець уже майже зiйшов…»

– Іринко, – Вiка стурбовано зазирнула iй в обличчя. – Ти взагалi як?

– Нормально.

– Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася.

Подумай сама. Припадок, потiм лице розбите, неадекватна поведiнка, потiм тi твоi есемески…

– Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.

– А тепер ти… здорова?

– Сподiваюсь, – Ірина намацала на днi сумки, пiд капцями в пакетi, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однiею з перших лiкаревих версiй була «симуляцiя наркоманки в надii одержати своi колеса…» Помилився ескулап. Нiякоi радостi вiд цих таблеток менi нема. Чи iх треба горiлкою запивати?

Одна надiя – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на iм'я Олег, – таблетки виженуть його крутiше за будь-який екзорцизм.

– Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – iдьмо.

* * *

Якщо чесно, вiдьмi треба було не у вiдпустку, а на пенсiю.

За три довгi ночi, проведенi в клiнiцi, вона встигла багато про що передумати. І, як бувае в складних ситуацiях, щохвилини всерединi розгойдувався величезний маятник. Праворуч – i вона вiрила, що в неi стався нервовий зрив, загострення невiдомо де набутоi шизофренii, обтяжене маренням.

Лiворуч – i вона точно знала, що iй явився натуральний демон – потойбiчна iстота – чомусь стурбований порятунком самогубцi Катi.

Демон досяг успiху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятiвниця опинилась у шизарнi. Заради справедливостi – сама винна; якби вiдьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамiвнiй сорочцi.

А якби Катю, зовсiм чужу дiвчину, врятувати не вдалося?

Ледь задрiмавши, Ірина прокидалася на твердому лiжку вiд страшного сну – вона стоiть на даху, i ноги самi собою роблять крок у порожнечу.

Хiба е сумнiв, що демон вiдьми не пощадив би?

А скiлькох вiн уже не пощадив?!

«Чому саме я? – питала себе Ірина i щоразу доходила невтiшного висновку: через те, що я вiдьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, i за грошi придурююся, що говорю з духами. І раптом iз ями вилазить… не хочу знати хто.