Самум (збірник)

Вiн вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вiрю, але вiн вилазить…»

Залишившись, нарештi, сама, Ірина довго прибирала в квартирi: збирала, вигрiбала звiдусiль аркушi, клаптики, обривки паперу, на яких олiвцем i кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетiла». Збирала iх, намагаючись не дивитися, скосивши очi, затамувавши подих; зав'язала все у два великих полiетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смiтник.

Сусiдка подивилася спiвчутливо. За час, проведений у лiкарнi, Ірина схудла так, що одяг висiв на нiй мiшком.

Це для клiентiв добре: у iхнiх очах худа вiдьма краща за ситу.

«Хоча – якi там клiенти! Я ж клялася зав'язати!»

* * *

В офiсi нiчого не змiнилося. Хiба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати», а на ii мiсцi з'явилися пластиковi серветки з голландськими краевидами: млин, пастушки, корови.

– Дивися, – Вiка ввiмкнула ноутбук, вiдкрила для Ірини таблицю. – Цiй, цiй i оцiй я обiцяла перетелефонувати сьогоднi о дванадцятiй… От зараз i телефонуватиму.

Їм треба термiново. Платити готовi. Їм тебе рекомендували, розумiеш, як справжню вiдьму.

– Хто рекомендував?

– Колишнi клiентки.

– Ти ба, якi ми, – Ірина важко опустилася на стiлець.

– Іринко, – Вiка сiла навпроти, – я ж говорила з твоiм лiкарем. Вiн каже – нема в тебе шизофренii, йому, каже, весь його досвiд пiдказуе, що нема. Вiн узагалi був переконаний, що ти симулянтка – тiльки не розумiе, нащо тобi симулювати.

– Якщо чесно, – Ірина нарештi наважилася вимовити вголос те, що не давало iй спокою, – якщо чесно, Вiкусю, треба б менi покинути практику.

Якось це все… Це дзвiночок.

Вiка помовчала.

– А жити на що? – нарештi спитала.

– Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?

– Знайду, – Вiка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?

– А тобi хiба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усi наче подурiли: думають i думають, бачиш, про iнших, рятують iх, переживають за них…

– Я за тебе не переживаю, – Вiка ображено пiдiбгала губи.

 – Це твое власне рiшення.

Ірина курила, дивлячись у стелю.

– Я тобi щось винна? – запитала нарештi. – По грошах?

Вiка змiнилася на лицi. Тонкi губи взагалi зникли, втяглися пiд шкiру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливi розрахунки Вiка комп'ютерам не довiряла), послинила палець, перегорнула кiлька сторiнок; показала Іринi.

Ірина так само мовчки витягла гаманець. Вiдрахувала грошi.