Самум (збірник)

Спершу свiчку в церквi поставити й помолитися за iхне здоров'я, а потiм…

– Не треба! – чоловiк стис у кулак руку на колiнi. – Менi помститися iй треба, цiй суцi.

Ірина зустрiлася з ним очима.

Їй траплялося в життi бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалiчити для дiла й заради задоволення. Вона iх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалi. Зараз, дивлячись у блакитнi очi довговолосого фотографа, вiдьма здригнулася.

– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловiк, – щоб вона ослiпла, щоб ii паралiзувало.

Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристрiт дiе, заплачу ще бiльше.

Ірина перша вiдвела очi:

– Не шкода? Вона ж… од ревнощiв, мабуть. Любить, отже, ревнуе.

Похитнувся стiл; здригнулося полум'я свiчки, похитнувся череп.

– Я не хочу, щоб вона померла, – крiзь зуби сказав чоловiк. – Нехай помучиться.

– Фотографiя е? – пiсля паузи запитала Ірина.

Клiент витяг iз внутрiшньоi кишенi роздруковане на принтерi фото.

Ірина пiднесла фотографiю до свiтла; миловида дiвчина з великими зубами сидiла за святковим столом, широко всмiхалася, на ii плечi лежала чиясь рука. Очевидно, дiвчину вирiзали з груповоi фотографii, не шкодуючи чужих кiнцiвок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клiента; нюанс у русi його брiв, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили ii насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дiвчина дивилася не прямо в камеру, а трiшки повз; ii невелика, але щира особистiсть вiдбилася на обличчi, у пiвколах бiля губiв, у малюнку тiней навколо повiк, у блиску невеликих пiдфарбованих очей.

Дiвчина могла бути ким завгодно – тiльки не авантюристкою, що викладае в мережу чужi iнтимнi знiмки.

– Що ж ти, милий, чужу фотку менi пiдсовуеш? Фотограф на секунду перестав дихати.

– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папiрець витягся.

– Перевiряеш? – Ірина пiдвищила голос. Вiд звертання «стара» ii аж перекосило.

 – Та перевiряй-перевiряй. Думаеш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

– А ти як думав?! – Ірина пiдвищила голос ще на пiвтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твое через людей i повертаеться…

Стiл знову затрясся. Захиталася свiчка; череп пiдстрибував i хiба що не стукав зубами.

– Дешевих трюкiв не треба, – злiсно сказав чоловiк.

Ірина обома руками вчепилася в стiльницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус.